Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Росіянин розштовхав товаришів:

— Піднімайтесь.

Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, де він. Зате Ґрем умить підхопився.

— Вставай. — Сьома поплескав українця по спині.

Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.

— Я що, заснув?

— Так, — кивнув Сьома.

— А ти?

— Я не спав.

Тручи очі, Ґрем із Левком роздивлялись навкруги. Майже повсюди погляд упирався в сірувато-коричневі колони стовбурів. Левко подумав, що за такими можна заховати танкову колону — запросто, один за одним, — і, поки не обійдеш, нічого не побачиш.

— Нам треба повернутися в табір, — сказав Семен. — І оскільки у нас на руках немає ніякої зброї, це треба зробити тихо. Розумієте?

Левко і Ґрем кивнули. Про себе українець здивувався. Дивлячись на Сьому, він не міг повірити власним очам: як виявилося, серед них трьох шведський «ботанік» має найбільші яйця. Звідки така витримка?

— Тоді пішли.

Почали скрадатися: попереду Семен, за ним Левко, американець позаду.

Коли вийшли з-поміж бавовняних дерев, довкола посвітлішало. Вдалині проступила чистина, на якій розташувався табір. Крізь листя кущів і нижчих дерев проглядалась яскраво-жовта крівля намету.

Сьома припав ледь не до землі і задріботів до табору. За десять метрів від намету він упав на черево і поповз. Американець із українцем наслідували його приклад. За хвилину всі троє лягли в кущах навпроти вогнища.

— Щось бачиш? — штрикнув ліктем товариша Левко. Як і під час перебіжок, він тримався трохи позаду Семена.

— Намет, рештки вогнища, спорядження… ніби все на місці.

— Ні. Я не про те. Щось незвичайне?

Росіянин не відповів. Лео підповз ближче і тієї ж миті одночасно з Сьомою побачив силует. З іншого боку вогнища, якраз у тому місці, де вчора з’явився чорношкірий, хтось стояв.

— Бля, — затремтів Левко. — Ти бачиш?

Силует стримів нерухомо.

— Тс-с… Бачу.

— Це той самий?

— Не певен. Може бути.

— Тікаємо.

Спершу Сьома теж перелякався, але його критичний розум остудив переляк, швидко розклавши усе по полицях.

— Стій. — І він схопив українця (котрий уже готовий був дати драла) за футболку. — Не може бути.

— Чого не може бути? — істеричним шепотом видав Левко, висовуючи перед собою порожній балончик з газом.

— Це той самий негр, подивись на надутий живіт, але… він не міг стояти там усю ніч.

— Але… — Левко не мав що сказати. Очі вилазили з орбіт.

Роздивившись обриси людини, Ґрем запхикав і зарився обличчям у листя.

Семен тим часом поповз уперед. Левко не рушив з місця, не відважуючись окликнути товариша. Незабаром росіянин сягнув краю заростей і вистромив голову.

Лео думав, що в нього розірветься серце.

— Він мертвий, — несподівано голосно проказав Сьома.

Для мулата й українця слова пролунали немов гарматні залпи.

— Чого ти горлаєш, бевзю? — засичав Левко.

— Цей хлопчина мертвий, а більше нікого немає.

«Ага, хлопчина, — подумав Лео, — ти б його ще друзякою назвав».

— Але він стоїть!

Семен придивився уважніше:

— Він не стоїть. По-моєму, його повісили.

— Що ти плетеш?

Росіянин підвівся і вступив на територію табору. Левко і Ґрем перечекали кількадесят секунд, після чого також підвелися і несміливо виткнулися з лісу.

За ніч із табором нічого не сталося. Усі речі лежали на місцях. Усе було так само, якщо не зважати на чорношкірого мертвяка, підвішеного вертикально за кілька метрів від залишків багаття.

Хлопці обережно підбиралися до тіла. Левко і Ґрем косилися по сторонам, несвідомо чекаючи наскоку невідомого ворога. Сьома зирив тільки на негра.

Невдовзі стало зрозуміло, що підвісили мертвяка не за горло. Мотузка проходила під пахвами, стискаючи груди і трохи розводячи в боки захололі руки. Значно тонша поворозка на рівні лоба обвивала голову і припинала її до основної мотузки. Завдяки цьому голова не звішувалась на груди і моторошно закочені очі дивилися просто вперед.

— Він не міг прийти сам, — сказав Левко (все ще пошепки).

Звівши брови, Сьома покосився на українця.

— Браво, Ватсоне.

— Я не про те, Сьома. Я маю на увазі, що він був мертвим до того, як його почепили на дерево.

Семен, погоджуючись, кивнув.

— Не схожий на перуанця, — знову озвався Левко. Хлопець пригадав обличчя, котре запримітив у Розколині Черепів. Той незнайомець змахував на перуанського індіанця, цей, безсумнівно, належав до негроїдної раси: кучеряве волосся, товсті губи, широкий плаский ніс і довгі, як у мавпи, руки. — Негр.

— Ага.

— Як думаєш, для чого? — Українець мав на увазі «для чого його тут повісили?», але Семен і так зрозумів.

— Для того ж, для чого дзвони і все інше.

— Останнє китайське попередження, — перейшов на російську Лео. Ґрем усе одно їх не слухав.

— Думаю, так.

— Але це безглуздя: вбивати негра, виривати йому щелепу і висмикувати ним, наче лялькою, перед табором лише для того, щоб налякати нас.

Левко нарешті відважився підійти впритул. Одяг чорношкірого ні про що не свідчив: штани з легкої водовідпорної тканини, похідні кросівки і чорна сорочка з довгими рукавами. Одяг сучасний, трохи подертий, але не старий. Обстеживши мертвяка, українець глипнув на Сьому:

— Що вирішуємо?

Ґрем розкрив рота і незрозуміло хекнув, наче захлинувся повітрям, а тоді закричав:

— Що тут думати, ідіоти грьобані?! Треба валити на хрін звідціля!!! Хтось підкинув нам мертвого чорного, а ви ще радитеся, що робити?! — Американець заледве не вищав. Від його самозакоханості не лишилося й згадки. Здавалося, навіть риси обличчя змінилися: очі покруглішали від страху, підборіддя більше не випиналося — щелепа безвольно обвисла.

— Перш за все треба розшукати Сатомі, — дивлячись під ноги, проказав Семен.

Він розумів, що на ділі варіантів у них небагато. Їхня групка нагадала йому самотнього короля на шаховій дошці, якого сильніший ворог заганяє в кут. Відтепер їхні рішення, плани чи задуми не мають значення, а всі можливі ходи визначені наперед тими, хто притягнув уночі чорношкірого і хто бив у дзвони всі попередні дні. Ці ревні хранителі таємниць Паїтіті зараз поряд, спостерігають за ним і товаришами — у цьому Сьома не сумнівався жодної миті.

Ґрем прикусив губу. Мулату стало соромно, що він не згадав про дівчину.

Левко сказав:

— Спочатку знімемо його і… і відтягнемо кудись.

— Для чого?! — знову завівся американець. Він важко дихав, тримаючи рот широко відкритим.