Безсоння - Стівен Кінг
«Припустімо, я розповім Біллові про його панаму, — подумав Ральф. — Припустімо, я почну так: “Білле, я знаю, що сталося із твоєю панамою. Її носить якийсь тип, подібний до тих, яких я бачив минулої ночі. Вона була на ньому, коли він стрибав через скакалку”».
Але якщо в Білла й залишилася хоч якась надія, що його сусід ще не вижив з розуму, ця остання крапля, без сумніву, розвіє її. Так.
Ральф вирішив тримати язика за зубами.
— Вибач, що затримався, — сказав Мак-Ґоверн. — Я застав Ларрі вже в дверях, він збирався в похоронну контору, але перш ніж я встиг його запитати, він переказав мені половину подій із життя Мей і всю історію свого власного. Базікав без угаву хвилин сорок п’ять.
Звичайно, це було перебільшенням — Мак-Ґоверн був відсутній хвилин п’ять щонайбільше, — Ральф глянув на годинника й здивувався, що вже одинадцята п’ятнадцять. Знову подивившись на вулицю, він не побачив місіс Бенніґен. Вона зникла з виду. Як і вантажівка. Невже він заснув? Очевидно… Але ні за що в світі він не міг би знайти обриву у своєму усвідомленому сприйнятті.
«Нумо, не кажи дурниць. Ти спав, коли бачив маленького лисого чоловічка. Ти бачив його уві сні».
Це мало якийсь сенс. Навіть те, що створіння носило панаму Білла Мак-Ґоверна, мало сенс. Та сама панама фігурувала в нічному кошмарі про Керолайн. У тому сні панама була затиснута між лапами Розалі. Ось лише цього разу він не спав. Ральф був упевнений у цьому.
Ну… Майже впевнений.
— Ти не хочеш довідатися, що повідомив мені брат Мей Лочер? — трохи ображено поцікавився Мак-Ґоверн.
— Вибач, — пробурмотів Ральф. — Я витав у хмарах.
— Прощаю тебе, сину мій… Тільки з цієї миті слухай уважно. Детектив, який веде цю справу, Фандерберк…
— Я впевнений, що це Аттербек. Стів Аттербек.
Мак-Ґоверн махнув рукою — частий жест, коли його поправляли.
— Неважливо. Хай там як, а він зателефонував Ларрі й повідомив, що повторний розтин підтвердив природну смерть. Найбільше їх турбувало — в контексті твого дзвінка, — що у Мей через сильний переляк могло не витримати серце. Зачинені зсередини двері й той факт, що нічого не пропало, суперечать припущенню про непрошений візит, однак у поліції серйозно сприйняли твій дзвінок.
Його напівосудливий тон — немов Ральф кинув жменю піску в чудово відлагоджений механізм — вивів Ральфа із себе.
— Звичайно, вони сприйняли його серйозно! Я бачив двох чоловіків, що виходили з будинку, і сповістив про це владі. Коли поліцейські прибули на місце, вони виявили леді вже мертвою. Як же вони можуть не сприймати дзвінок серйозно?
—. Чому ти не назвав себе, коли дзвонив?
— Не знаю. Та й яка різниця? А як вони можуть бути впевнені, що страх не довів її до смерті?
— Не знаю, чи впевнені вони на сто відсотків, — роздратовано вимовив Мак-Ґоверн, — але, думаю, що вони близькі до цього, якщо віддали тіло Мей братові для поховання. Можливо, у поліції для подібних випадків є спеціальні тести. Я знаю лише, що цей Фандерберк…
— Аттербек…
— …повідомив Ларрі, що Мей, швидше за все, померла уві сні. — Мак-Ґоверн, закинувши ногу на ногу, погрався складками своїх блакитних штанів, а потім простромив Ральфа поглядом:
— Я хочу дати тобі одну пораду, так що слухай. Іди до лікаря. Негайно. Сьогодні. Йди до Літчфілда. Справа серйозна.
«Ті, що виходили з дому місіс Лочер, не бачили мене, але цей третій бачив напевно, — подумав Ральф. — Він бачив мене і вказував на мене. Цілком можливо, що він розшукував саме мене».
Чудова думка. Суцільна параноя.
— Ральфе? Ти чув, що я сказав?
— Так. Як я зрозумів, ти не віриш, що я справді бачив незнайомців, які виходили з будинку Мей Лочер.
— Ти правильно зрозумів. Я помітив вираз твого обличчя, коли сказав, що був відсутній сорок п’ять хвилин, і я бачив, як ти подивився на годинника. Ти не повірив, що минуло так багато часу. А причина твого невір’я проста: ти задрімав, навіть не помітивши цього. Такий собі міні-сон. Можливо, подібне відбулося з тобою й у ту ніч, Ральфе. І тієї ночі тобі приснилися два чоловіки, а сон був настільки реальний, що ти, прокинувшись, зателефонував у поліцію.
«Раз-два-три-чотири-п ’ять, — подумав Ральф. — Вийшов зайчик погулять…»
— А як же щодо бінокля? — запитав він. — Бінокль дотепер лежить поруч із кріслом у вітальні. Хіба це не доводить, що я не спав?
— І яким чином це доводить? Може, ти ходив уві сні, як сновида, над цим ти не замислювався? Ось ти стверджуєш, що бачив тих лікарів, але навіть не можеш описати їх.
— Це жовтогаряче світло вуличних ліхтарів…
— Але всі двері були зачинені зсередини…
— І однаково я…
— І ще аури, про які ти повторюєш. Вони спричинені безсонням — у цьому я майже впевнений. І все-таки справа може виявитися набагато серйознішою.
Ральф підвівся, зійшов з ґанку й застиг па доріжці, повернувшись до Мак-Ґоверна спиною. У скронях пульсувало, а серце прискорено билося. Задуже прискорено.
«Він не просто вказував. Я був правий, цей маленький сукин син відзначав мене. І він мені не снився. Як і ті, кого я бачив, що вони виходили з будинку місіс Лочер, У цьому я теж упевнений».
«Звичайно, Ральфе, — відповів інший голос. — Божевільні завжди впевнені в божевільних речах, які вони бачать і чують. Якраз це, а не самі лише галюцинації, й робить їх божевільними. Якщо ти справді бачив те, що бачив, що ж тоді сталося з місіс Бенніґен? Що сталося з вантажівкою? Де ти втратив сорок п’ять хвилин, поки Мак-Ґоверн розмовляв по телефону з Ларрі Перро?»
— У тебе тривожні симптоми, — пролунав позаду голос Мак-Ґоверна, і Ральфові почулося щось жахливе в його тоні. Задоволення? Чи могло це бути задоволенням?
— Один з них тримав ножиці, — не обертаючись, тихо вимовив Ральф. — Я бачив їх.
— Ну, подумай же, Ральфе! Поворуши мізками й подумай! У неділю вдень, менше ніж за двадцять чотири години до твого візиту до акупунктуриста, безумець ледве не проткнув тебе ножем. Не дивно, що тобі приверзлася кошмарна ситуація. Голки Гонга й мисливський ніж Пікерінґа трансформувалися в ножиці, ото й усе. Невже ти не розумієш, що ця гіпотеза пояснює все, тоді
