Безсоння - Стівен Кінг

«Ти дивишся на людські розмови, — подумав він. — Тобі це відомо, Ральфе? Тітонька Седі з Далласа розмовляє зі своїм улюбленим племінником з Деррі; фермер з Гейвена вичитує дилера, у якого він купив трактор; священик намагається допомогти парафіянинові, що потрапив у біду. Усе це голоси, і здається, що яскраві імпульси й спалахи виходять від людей, охоплених сильними емоціями — любов’ю або ненавистю, радістю або ревнощами».

Ральфові здавалося, що все, що він бачить і відчуває, — це ще далеко не все; що насправді на нього чекає цілий світ, схований за звичайним сприйняттям. Доволі багатогранний і блискучий, щоб перетворити бачене зараз на жалюгідний блідий знімок, тьмяну подобу спостережуваного. І якщо існує ще щось, — як же йому винести все й не збожеволіти? Навіть якщо він заплющить очі, це не допоможе: звідкись йому було відомо, що його «бачення» речей бере початок у ставленні до зору як до основного фактора сприйняття. Але було, крім усього іншого, щось більше, ніж просто «бачення». Щоб довести це самому собі, Ральф заплющив очі… І однаково продовжував бачити Гарріс-авеню. Начебто його повіки стали прозорими. Єдиною відмінністю було те, що всі кольори змінилися, створюючи світ, що нагадує негатив кольорової фотографії. Дерева, уже не жовті чи жовтогарячі, стали яскравими, неприродно зеленими. Гарріс-авеню, наново залита асфальтом у червні, перетворилася на чудову білу дорогу, а небо здавалося дивним червоним озером. Ральф розплющив очі, майже впевнений, що аури зникнуть, але цього не сталося, світ і далі кричав і обертався у кольорі, русі й глибоких резонуючих звуках.

«Коли ж я почав бачити їх? — згадував Ральф, відновляючи свій шлях до будинку. — Коли ж почали з’являтися лисі лікарі-карлики?»

Однак не видно було ніяких лікарів — ні лисих, ні жодних інших, не з’являлися ангели, не зринали й дияволи. Тільки…

— Дивися під ноги, Робертсе! Невже не бачиш, куди йдеш?

Слова, різкі й трохи тривожні, здавалося, володіли фізичною тканиною, — однаково що провести рукою по дубових панелях, якими обшиті стіни стародавнього абатства. Зупинившись, Ральф побачив місіс Перрін. Вона відступила з тротуару на проїзну частину, щоб він не збив її з ніг, і тепер стояла по щиколотку в опалому листі з важкою сумкою в руці, грізно дивлячись на Ральфа з-під густих брів. Аура, що оточувала її, була твердого, не-жартувати-зі-мною сірого кольору форми випускника Вест-Пойнта.

— Чи ти п’яний, Робертсе? — уривчасто запитала вона, і несподіване буяння фарб і відчуттів зникло зі світу, і знову це була лише Гарріс-авеню посеред прекрасного, сонячного осіннього ранку.

— П’яний? Я? Зовсім ні. Тверезий як скло, слово честі.

Ральф простягнув їй руку. Місіс Перрін було за вісімдесят, але вигляд вона мала набагато молодший. Глянула на його руку так, начебто Ральф ховав у долоні іграшкового свищика. «Мене не обдуриш, Робертсе», — промовляли її холодні сірі очі. — Мене не обдуриш». Вона знову ступила на тротуар без допомоги Ральфа.

— Вибачте, місіс Перрін. Я не бачив, куди йду.

— Звичайно, не бачив. Ти витав у хмарах, розкривши рота, ось що ти робив. Ти схожий на сільського ідіота.

— Вибачте, — повторив він, а тоді прикусив язика, щоб не розсміятися.

— Гм-м-м. — Місіс Перрін повільно оглянула його з голови до ніг, як причепливий сержант оглядає шеренгу новобранців. — Та в тебе сорочка розірвана під пахвою, Робертсе.

Ральф підняв ліву руку. Справді, його улюблена картата сорочка порвалася. Крізь дірку виднілася пов’язка із засохлою цяткою крові, та ще й клаптик волосся з-під пахви. Він поспішно опустив руку, відчуваючи, як кров приливає до скронь.

— Гм-м-м, — знову гумкнула місіс Перрін, висловивши цим усе, що вона хотіла б сказати про Ральфа Робертса, не вимовивши при цьому жодного голосного звука. — Принеси її до мене додому, якщо хочеш. Як і все інше, що треба зашити. Знаєш, я ще можу тримати голку в руках.

— Не сумніваюся, місіс Перрін.

Цього разу поважна леді окинула його поглядом, який, здавалося, промовляв: «Ти цілковитий ідіот, Ральфе Робертсе, але цього я поправити не в змозі».

— Тільки не вдень, — додала вона. — Удень я допомагаю готувати їжу в притулку для бездомних, а потім беру участь у роздачі о п’ятій вечора. Це богоугодна справа.

— Так, я впевнений, що…

— У раю не буде бездомних, Робертсе. Можеш розраховувати на це. І ніяких розірваних сорочок, я знаю. Але поки ми тут, треба упокоритися й допомагати, така наша доля. — «І я прекрасно із цим справляюся», — проголосив вираз обличчя місіс Перрін. — Принось усе, що треба полагодити, зранку або ввечері, Робертсе. Без зайвих церемоній, але не приходь до мене після восьмої тридцяти. Я лягаю спати рівно о дев’ятій.

— Дуже мило з вашого боку, місіс Перрін, — мовив Ральф і знову прикусив язика. Він боявся, що зайдеться сміхом або вмре.

— Зовсім ні. Це християнський обов’язок. До того ж Керолайн була мені подругою.

— Спасибі, — сказав Ральф. — Жахливо те, що сталося з Мей Лочер, правда?

— Ні, — відрізала місіс Перрін. — Це милість Божа. — І вона пішла далі, перш ніж Ральф устиг вимовити хоч слово. Її спина була така пряма, що Ральфові стало боляче дивитися.

Ральф трохи пройшов уперед, але більше не зміг стримуватися. Він притулився чолом до телеграфного стовпа, затулив рота руками й розсміявся якомога тихіше — сміявся, поки сльози не покотилися в нього по щоках. Коли приступ (саме таке було його відчуття — щось на кшталт істеричного припадку) минув, Ральф огледівся довкола. Він не побачив нічого, що було б недоступне для сприйняття інших людей, і йому полегшало. «Але воно повернеться, Ральфе. І ти це прекрасно знаєш».

Так, він знав, але це буде пізніше. А поки що йому необхідно поговорити.

3.

Коли Ральф нарешті повернувся зі своєї незвичайної прогулянки, Мак-Ґоверн, сидячи на веранді, переглядав ранкову газету. Уже звертаючи на доріжку, що веде до будинку, Ральф прийняв раптове рішення. Він багато чого розповість Біллові, але не все. Він опустить те, наскільки двоє незнайомців, що вийшли з будинку Мей Лочер, скидалися на інопланетян, як їх зображують у бульварній пресі.

Коли Ральф піднявся на ґанок, Мак-Ґоверн відірвався від газети.

— Привіт, Ральфе.

— Вітаю, Білле. Можна мені про дещо поговорити з тобою?

— Звичайно. — Мак-Ґоверн акуратно склав газету. — Учора нарешті мого старого друга Боба Полгерста поклали в лікарню.

— Так? Мені здавалося, це слід було зробити раніше.

— Я теж так гадав. Усі так вважали. Він обвів нас навколо пальця. Здавалося, йому легшає — принаймні, у випадку з пневмонією, — але потім стан погіршився. Учора близько полудня у