Містер Мерседес - Стівен Кінг

надолужити ті три маленькі, в яких вона собі відмовила вдень. На дев’яту

годину вона вже знову хропе на дивані.

Використовуючи цю зручність, Брейді заходить в інтернет, щоб дізнатися

подробиці про майбутній концерт «Довколишніх». Він дивиться на «Ютьюбі»

відео, де хихотливі дівчатка обговорюють, хто з тих п’яти хлопців

найкрутіший. Результатом консенсусу стає Кем, котрий співає сольну партію

у «Подивися мені в очі», кавалок аудіоригачки, яку, як пригадує неясно

Брейді, він чує по радіо останнім роком. Він уявляє собі ці усміхнені

личка, розірвані на шмаття підшипниковими кульками, уявляє обгоріле

лахміття цих ідентичних джинсиків «Ґесс»[238].

Пізніше, допомігши матері перейти до ліжка та впевнившись, що вона

повністю відключилася, він бере фарш, кладе його в миску та змішує з

двома склянками «Ховрах-геть». Якщо цього не вистачить, щоби вбити

Оделла, він просто переїде того клятого псюру морозивним фургоном.

Від цієї думки він стиха ірже.

Отруєний фарш він перекладає у «Беґґі»[239] і засовує пакет під дальню

стінку холодильника, не забувши замаскувати його бляшанками води. Також

він не забуває ретельно вимити у великій кількості гарячої води з милом

собі руки й миску, в якій намішував отруту.

Цієї ночі Брейді спить добре. Нема ні болю в голові, ні снів про його

померлого брата.

24

Ходжес із Джейні зайняли вільну для користування телефоном кімнату далі

по коридору від шпитального вестибюля і поділили між собою посмертну

роботу.

Він зв’язується з похоронним салоном (ховатиме Соумс, той самий, що

влаштовував відхідну церемонію Олівії Трелоні) і уточнює в лікарні, що

вони вже готові віддати тіло, коли прибуде катафалк. Джейні, користуючись

своїм «айПадом» з легкою ефективністю, якій заздрить Ходжес, вантажить з

місцевої газети форму для некрологу. Вона її швидко заповнює, одночасно

впівголоса промовляючи якісь фрази; поміж різного іншого Ходжес чує, як

вона бурмоче «замість квітів». Коли електронною поштою некролог уже

відправлено, вона видобуває у себе з сумки материну адресну книжку й

починає телефонувати тим небагатьом друзям старої пані, які ще

залишились. Вона спілкується з ними тепло й спокійно, але водночас

швидко. Голос у неї дрижить тільки раз, коли вона балакає з Алтеєю Ґрін, впродовж майже десяти років сиділкою і найближчою компаньйонкою її

матері.

Близько шостої — приблизно в той час, коли Брейді приїздить додому й

бачить, як його мати накладає останні штрихи на приготовлений нею

тунцевий салат — більшість «t» уже мають поперечні палички, а «i» над

собою крапки. О шостій десять на шпитальній під’їзній алеї з’являється

білий «Кадиллак» і завертає кругом до заднього фасаду. Хлопці в ньому

знають, куди їхати; вони бували тут багато разів.

Джейні дивиться на Ходжеса, обличчя в неї бліде, губи тремтять.

— Я не певна, що зможу…

— Я цим займуся.

Передача, як усяка інша, це дійсно так; він віддає трунареві з його

асистентом довідку про смерть, вони дають йому квитанцію. Він думає:

«Точно, ніби я купував би автомобіль». Повернувшись назад до шпитального

вестибюля, він помічає Джейні надворі, вона знову сидить на бампері

машини швидкої допомоги. Він сідає поряд з нею і бере її руку. Вона міцно

стискає його пальці. Вони проводжають поглядами білий катафалк, поки той

не зникає з виду. Тоді він веде її назад до своєї машини й вони

проїжджають два квартали до «Холідей Інн».

О восьмій з’являється Генрі Серва, гладкий чоловік із пітним

рукостисканням. Приблизно годиною пізніше прибуває Шарлотта Джібні, попереду себе вона підганяє навантаженого речами носія і жаліється на

жахливий сервіс у своєму авіарейсі.

— А ті плачучі немовлята… — каже вона, — вам про це й слухати не

схотілося б.

Їм не хочеться, але вона все одно їм розповідає. Настільки ж кощава, наскільки гладкий її брат, вона позирає на Ходжеса сльозливими, підозрілими очима. Під боком у тітки Шарлотти скрадається її дочка Холлі, стара діва десь віку Джейні, але й зблизька не схожа на неї виглядом.

Холлі Джібні ніколи не підвищує голосу гучніше за мурмотіння і, схоже, має проблеми з тим, щоби з кимсь зустрітись очима.

— Я хочу побачити Бетті, — оголошує тітка Шарлотта після коротких, сухих

обіймів зі своєю племінницею. Так, ніби вона вважає, що місіс Вортон

мусить лежати десь у готельному вестибюлі, з ліліями в головах і

гвоздиками в ногах.

Джейні пояснює, що тіло вже відвезли до міста, у Похоронний салон Соумса, де в середу тлінні рештки Елізабет Вортон, після короткої ранкової

позаконфесійної служби, буде кремовано після полудня.

— Кремація — це варварство, — оголошує дядько Генрі. Усе, що говорять ці

двоє, звучить оголошеннями.

— Це те, чого вона сама хотіла, — спокійно, ввічливо пояснює Джейні, але

Ходжес помічає, як у неї беруться кольором щоки.

Він думає, що тут можуть початись неприємності, можливо, вимога побачити

якийсь писаний документ з наголошенням на кремації, замість поховання, але вони тримають язики за зубами. Імовірно, пам’ятають про всі ті

мільйони, що їх Джейні успадкувала від своєї сестри — гроші Джейні, якими

вона поділиться. Або ні. Можливо, дядько Генрі й тітка Шарлотта навіть

задумуються про всі ті відвідини, яких вони не зробили до своєї сестри в

її останні, страдницькі роки. Відвідувала її в ці роки тільки Олівія, яку

тітка Шарлотта не згадує на ім’я, а тільки називає «та, що з проблемами».

І звичайно, Джейні — все ще з болем після образливого заміжжя й

зловорожого розлучення — була тут у кінці.

Уп’ятьох вони пізно вечеряють у майже порожній обідній залі «Холідей

Інн». З динаміків угорі гудить у свою трубу Герб Алперт[240]. Тітка

Шарлотта замовила салат і жаліється на соус, про який вона вказала, що

той мусить бути окремо.

— Вони можуть покласти його в маленький кухлик, але якщо він той, що з

пляшечки із супермаркету, він і залишиться тим, що з пляшечки із

супермаркету, — оголошує вона.

Її нерозбірливо бурмочуча дочка замовляє щось, що звучить, як «ніжбугель

топипошавий». Виявляється, що це чізбургер, добре прожарений. Дядько

Генрі вибирає собі феттучіні альфредо[241] і всмоктує їх з ефективністю

високопотужної машини «Рінз-Н-Вак»[242], дрібні крапельки поту

з’являються в нього на лобі, коли він наближається до фінішної лінії.

Залишки підливи він вибирає куснем намазаного маслом хліба.

Розмову підтримує здебільшого Ходжес, переповідаючи історії з часів своєї

роботи в охоронній службі «Невсипущі». Робота фіктивна, але історії

переважно правдиві, адаптовані з його поліцейського досвіду. Він

розповідає їм про злодія, який застряг у підвальному віконці та втратив

штани, коли намагався крізь нього протиснутись (це викликає