Ідеальна незнайомка - Меган Міранда

– Так у чому ж тоді проблема?

– У Пейдж. Проблема в Пейдж. Вона може подати проти мене цивільний позов, відібрати все до копійки й назавжди заплямувати моє ім’я. Не те щоб їй це конче потрібно, грошей Пейдж аж ніяк не бракує. Але вона може. Вона виклопотала проти мене обмежувальний судовий припис…

– Судовий припис?!

– Я хотіла її застерегти. Попереджала, неодноразово. Попереджала, що збираюся надрукувати ту статтю, що скоро це оприлюднять, але вона обкрутила все так, буцімто я їй погрожую, буцім переслідую її…

Ребека заклопотано звела брови.

– Телефонні дзвінки та переслідування – це дуже різні речі.

– Вона не брала слухавки, і я прийшла до її будинку.

– Боже, Ліє.

– Знаю. Знаю. Але ж це Пейдж.

Пейдж, яка завжди бачила в людях лише добре. Яка бачила добре в мені. Вона змінилася, або це я змінилася – тепер і сама не знаю хто.

– Ти впевнена, що то був він? – запитала Ребека, і я без вагань відповіла «так», як завжди відповідала всім. Впустити зараз сумніви у свою свідомість було б фатальною помилкою. Це означало б загнати себе в темний глухий кут, звідки вороття вже не буде.

– Як ти можеш бути такою впевненою?

Цього я не могла їй розповісти, як розповіла Еммі. Ребека в далекі подорожі не збиралася. Не була таємницею. Мала зв’язки мало не з усіма іншими в моєму житті. Не те щоб я відчувала сором через те, що сталося. Тепер уже ні. Мені було соромно, що залишила все, як було.

Кому належить правда? Я вважала тоді, що правда належить мені. Достатньо, що я знаю. Я не розповіла Пейдж. Слова кипіли в мені, просилися на волю, але я їх приборкала. Твій хлопець… Арон… він…

Не повідомила в поліцію, хоча це перше, що я порадила б іншим. Не хотіла публічного розголосу, не хотіла, щоб мене втягнули в дискусію «той сказав», «та сказала», бо, як я знала з власного досвіду, в таких випадках годі сподіватися на об’єктивність. Він намагався мене вбити. Я ніколи цього вголос не сказала. І залишила Пейдж, яка не підозрювала небезпеки, із ним наодинці. Злегковажила, змирилася, дозволила їм одружитися, народити дитину.

Зрештою, не повідомивши в поліцію, я несу повну відповідальність за все, що сталося згодом. Він не міг чекати вісім років, щоб спробувати знову. Він би не міг увесь цей час стримуватися від спокуси. Нас мало бути більше. І от за це мені було соромно: газетна стаття могла містити менше фотографій, якби я діяла на декілька років раніше. Не можна було просто усунутися.

– Я його знала, Ребеко. Знала, чого він вартий. На що здатен.

Ребека, вочевидь, відчула в моїй мовчанці щось таке, про що краще не розпитувати.

– Отже, – сказала вона, закриваючи тему, переводячи її на інше, щоб ми могли продовжувати, – ти не можеш повернутися до Бостона.

– Ні, Ребеко. Справді не можу.

Вона знову озирнулася навколо, вдихнула пилинки, що крутилися у променях сонячного світла.

– Власне, тут таки є щось чарівне. Природа, мабуть.

Я засміялася, дещо жалібно, і Ребека засміялася теж.

– До того ж, – додала вона, – я б убила за таке просторе помешкання.

Розділ 34

– Це ви та дівчина з лікарні?

– Алло? – повторила я, розгубившись від незнайомого голосу в слухавці, від незнайомого номера на екрані, ще й о такій ранній годині в неділю.

– Ви приходили одного разу.

Я напружила мізки, намагаючись згадати її ім’я. Посріблене сивиною волосся, забризкані кров’ю капці, жінка на варті коло Бетані.

– Марта? – запитала я.

– Її від’єднають від системи життєзабезпечення. Відсутня мозкова активність. Я подумала, що вам варто знати. Що, можливо, ви захочете бути присутньою.

Бетані Джарвіц помирала. Хоча не зовсім так. Вона помирала відтоді, коли її знайшли – там, на березі озера. Просто це забрало в неї більше часу.

У газетах про це не напишуть. Не про таку дівчину, у такому місці, через стільки часу після трагічної події. Вона помре в лікарні, під наглядом, з відповідними препаратами. Газетам таке не цікаво. Інша справа, якби вона померла тоді на березі озера, стікаючи кров’ю.

– Я не можу прийти, – прошепотіла я.

Я не могла бути там присутньою, коли поруч поліція та лікарі. Не могла ще більше привертати увагу до того, що між нами існує певний зв’язок. Зважаючи на те, що знав Тео і що він міг розповісти.

– Ніхто не може, – сказала Марта, і на лінії почулися гудки.

Я розчарувала її разом із усіма іншими. Виявилася не такою, як вона думала. Сидячи за порожнім кухонним столом, я подумки помолилася за Бетані Джарвіц, чого не робила дуже давно, відколи відійшов батько. Помолилася за всіх тих, кого не помічають, за тих, чиїх історій ніколи ніхто не почує, за тих, хто згасає на самоті, і немає кому провести їх в останню путь.

Ребека поїхала в неділю ввечері, бо в понеділок їй потрібно було на роботу. Я бачила по її обличчю, що вона вагається, чи їхати. Вона відчувала, що в мені щось кипить, а я відчайдушно намагаюся приховати це від неї.

– Приїдеш додому на свята? – запитала вона, ніби чекаючи запевнень, що зі мною до того часу нічого не трапиться.

– Приїду, – відповіла я.

І коли вона поїхала, я знала, що робити. Зателефонувала на шкільну гарячу лінію, залишила повідомлення, що мене не буде декілька днів, і забезпечила собі заміну на наступні два дні.

Мене було за що обвинуватити. Але я не збиралася потрапити до в’язниці за те, чого не скоїла.

Усі взаємини поділяються на три категорії, якось сказала Еммі, заклавши ноги на канапу, розвіявши туман від горілки. І дуже просто пояснила мені свою думку на прикладі.

Візьми когось зі знайомих. Припустимо, ти знаєш, що ця особа когось убила. Вона тобі телефонує й у всьому зізнається. Як ти діятимеш? А: викликатимеш поліцію. Б: нічого не робитимеш. Або В: допоможеш позбутися тіла.

Я згадувала ту розмову, згадувала, що тоді їй відповіла, із затуманеною алкоголем головою, з пливучою перед очима