Ідеальна незнайомка - Меган Міранда

Такий бездоганний план не можна залишати на ласку долі.

Арон знову вигулькнув у моєму житті, бо я його шукала. Шукала повсякчас.

Щороку, щомісяця набирала на пошуковій сторінці: Арон Гемптон.

Стежила, як він здобув свій науковий ступінь, одружився з Пейдж, бачила в розділі світських новин їхні усміхнені обличчя – це фото було зроблене в яхт-клубі, до якого належали члени її родини. Позаду них човни та вітрила в мерехтливих вогнях.

Стежила, як він почав викладати. Стежила, чекала і щоразу, набираючи в пошуку його ім’я, відчувала темряву, прірву в часі, в якій досі, після стількох років, я нічого не можу розгледіти.

Це була передмова, а я прагнула фіналу.

Поки врешті, врешті-решт, отримала свою історію. Побачила зв’язки, зібрала докупи окремі частинки картини й чітко взяла його на приціл. Історія, яка зацікавить шефа й читачів. «Чотири самогубства за один рік», – сказала я Лоґану, і його очі, блиснувши іскрами, засяяли.

Джерело інформації. Моїм джерелом була двадцятидворічна дівчина, яка щойно після закінчення коледжу жила зі своєю найкращою подругою та хлопцем найкращої подруги. Я її не вигадала. Лише трохи змінила певні деталі, щоб захистити її конфіденційність. І сховала якнайдалі, щоб ніхто не знайшов.

Усі вважали, що я хотіла притягти до суду зовсім невинного чоловіка, але це не так.

Я хотіла, щоб усі почули історію від анонімної дівчини, особи якої ніхто не зможе встановити. І не шкодую про це.

Правда чи історія – байдуже, з чого починати, якщо врешті-решт ти досягнеш того, чого потрібно.

Якщо в кінцевому підсумку дійдеш до правди, усе дозволено.

Проте… іноді я почувалася скривдженою його смертю, немовби він таки переміг і продовжує повторювати навіть із засвітів: «Нічого не доведеш».

Тому мене досі тягне до того вікна, так добре мені знайомого.

Я бачу, як ворушаться штори, вентилятор на стелі, постать на кухні. Тоді, скрипнувши, відчиняються двері й загоряється надвірний ліхтар, усуваючи прірву між моїм світом та їхнім.

Розділ 35

Я втиснулася в цегляну стіну за сміттєвими баками, сподіваючись, що Пейдж не помітить. Але вона несла в руках мішок зі сміттям. На поясі щось тріскотіло. Радіоняня. Я затамувала подих, але була загнана в кут. Вона зупинилася біля смітників, викинула мішок і наказала:

– Оберніться лицем, або я викликаю поліцію.

І що мені було робити? Я виставила перед собою руки й обернулася.

У неї мову відібрало. Що можна сказати про те, чи помітно Пейдж змінилася за ті роки?

Більше, ніж я очікувала, поки бачила через подвійну шибку лише тінь за шторами, невиразні тьмяні обриси. Поки вона була просто силуетом у натовпі, а я стежила здалеку за її рудим хвостом волосся – загладжені назад кучері, яких їй ніколи не вдавалося приборкати, і з часом вона взагалі покинула пробувати.

Пейдж, яка стояла зараз переді мною, за одну мить постаріла років на десять. Можливо, так вплинуло материнство, що автоматично переводить жінку з однолітків у старше покоління. Або втрата чоловіка, який гойдався на мотузці, коли вона його знайшла, повернувшись додому. Але це була Пейдж: посіріле обличчя, веснянки зійшли нанівець або, можливо, були приховані макіяжем. Хоча малоймовірно – в неї були жовті мішки під очима, запалі щоки й надто виразно випнуті вилиці. Навколо очей – помітні зморшки, ніби вона примружилася на мене. Але решта тіла – груди, стегна, живіт – налилися, щоб виношувати та годувати дитину.

Вона була у вовняному пальті, але з розхристаним коміром. Мабуть, мерзла, хотіла щільніше закутатися від вітру, проте коміра не підняла. Рожеві губи, ледь розтулений рот, забране назад волосся, з-під якого стирчали неслухняні кучері. Її карі очі завжди мали дивовижний зелений відтінок, та зараз вони поблякли й потьмяніли. Побачивши її перед собою, я геть розгубилася й забула все, що збиралася сказати.

Не зводячи з мене очей, Пейдж опустила руку до кишені пальта. На якусь мить я подумала, що вона дістане звідти пістолет – і я б її не звинувачувала. Що перехожі на перехресті нічого не зауважать, заклопотані своїми проблемами, ітимуть собі далі. Але натомість вона дістала з кишені телефон.

– Стривай, – сказала я, і вона нерішуче завмерла з телефоном біля стегна.

– Один дзвінок, – сказала вона. Після стількох років її голос був таким знайомим, таким рідним. Збивав із пантелику і змушував повірити, що ми досі друзі і що я все зможу виправити. – Одне моє слово, і ти за ґратами.

Вона тримала телефон перед собою. Я бачила, як підіймаються й опускаються її груди. Спершу я подумала, що вона так важко дихала через страх, але тепер знала, що насправді через дещо інше – це було відчуття власної могутності. Моя доля була в її руках, і вона це знала.

– Я переїхала, – сказала я, виставляючи долоні, ніби вона наставляла на мене не телефон, а пістолет. – Я вже тут не живу. Не приходжу сюди до тебе. Не телефоную. Я переїхала, залишивши все позаду.

– Як мило з твого боку, – сказала вона. – Залишила все позаду? Мені від цього мало б полегшати? Тоді якого біса ти знову тут, ховаєшся під моїм будинком? – Вона гидливо скривилася. – Заглядаєш у вікна?

– Мені потрібна твоя допомога, – сказала я.

Вона закашлялася й аж зігнулася, здригаючись від неприродного сміху.

– Тобі краще зараз піти, Ліє.

– Почекай. Пам’ятаєш дівчину, з якою я жила, коли ви приходили до мене в Олстоні?

Вона вирячила очі – чи то від шоку, чи від недовіри.

– Маєш на увазі ту зустріч, коли ми з тобою спілкувалися востаннє? Коли твоя схиблена сусідка порізала моєму хлопцеві руку? – Вона підступила ближче, але я несподівано відчула полегшення. Так, вона знала Еммі. Еммі була справжньою, і тепер я могла це довести. – Що ж вона з тобою зробила, що ти такою стала?

Це вчинив мені Арон, а не Еммі. Вона була моєю розрадою, я тяжіла до неї через її разючу несхожість на все в моєму житті. Я була переконана, що небезпеки треба остерігатися поза межами чотирьох стін тієї підвальної квартири, а не всередині.

– Мені потрібно, щоб ти розповіла про неї поліції, – сказала я. – Я їм зателефоную. Потрібно, щоб ти їм розповіла.

– О, то тобі потрібно, щоб я розповіла? А мені потрібно