Ідеальна незнайомка - Меган Міранда
Мені закортіло просто зараз зателефонувати Кассіді й повідомити ім’я: Меліса Келлерман. Я просила Ноа дізнатися не ту інформацію. Використала рештки його доброї волі на мертву дівчину. Еммі досі десь ховається, а я ганяюся за її привидом.
Бетані напевне б запропонували вигіднішу угоду за ім’я спільниці. Еммі, вочевидь, цього боялася і про всяк випадок ніде на одному місці не затримувалася надовго.
Потім, адже я звикла копати до кінця, набрала в пошуку ім’я загиблого, щоб ознайомитися з некрологом. І дізналася рік, місто та вік – аналог відбитків пальців і ДНК друкованого світу.
У газетах про цю справу майже не згадували, через те, як я невдовзі з’ясувала, що жертва пожежі для читачів не становила особливого інтересу. Чоловіка затримували в минулому за різні правопорушення, було обвинувачення в нападі, але до реальних вироків суду не доходило.
Далі я дізналася, звідки він. Не місце, де скоїли злочин, а місце, де він народився і, вочевидь, виріс. Назва була знайома. На півночі штату Нью-Йорк. Вінс казав мені, що ходив там до середньої школи. І вперше там зустрів Еммі як Мелісу. Жертва пожежі, Чарльз, теж був із того міста. От і зачіпка: вона могла його знати.
Згідно з висновками суду, чоловік був п’яний, знепритомнів і загинув, коли полум’я охопило будинок.
Я згадала, як вона тоді промовисто на мене подивилася, вислухавши моє зізнання на підлозі нашої квартири. Погляд, який промовляв: «Я розумію». Немов відображення в дзеркалі.
Ми з Еммі схожі, подумала я тоді. Тоді й зараз.
Нас обох щось підштовхнуло до втечі.
Щось, що врешті змусило її повернутися, коли Бетані випустили з в’язниці.
Коли Бетані вийшла, Еммі, вочевидь, почувалася в боргу перед нею.
Відчувала, що завинила їй вісім років життя. І написала в тому листі:
Я чекатиму, коли ти вийдеш. Я тобі допоможу. Обіцяю.
І я пішла слідом за нею. Цього разу дійшла до самісінької правди.
Ви можете дійти до правди – і вам не сподобається те, що ви дізналися. Може виявитися, що та правда не яскрава, не блискуча, не полум’яна й не тішить, щоб аж розпирало у грудях. Може бути й навпаки – ломить кістки, скручує в ріг душу й тіло.
Коли ти усвідомлюєш, що люди виявилися не такими, як ти думала.
Коли ти стояла перед дошкою з оголошеннями про пошук співмешканців і вважала дівчину, яка тебе прихистила, своїм порятунком. Коли ти сприймала її саме так і будувала своє життя навколо неї. Я стояла тоді геть розгублена, голова розколювалася на шматки, боліли ребра. Тоді я була ніким.
А вона в мені щось помітила, щось знайоме, щось таке, що можна взяти й використати як заманеться. Обличчя на зернистій фотографії, яке можна було легко сплутати з моїм.
Вона бачила подругу, кузину, що потрапила в біду. І могла потягти за собою. До горла підступила хвиля нудоти.
«Ти віриш у долю?» – якось запитала мене вона. Еммі вірила. Певна річ, вірила. Я з’явилася перед нею вісім років тому – саме цього їй і було треба.
А, Б чи В? Допоможеш у біді чи викажеш? Увесь цей час я була переконана, що йшлося про наші взаємини, про те, що ми одна для одної означаємо. Але виявилося, що вона тоді говорила про когось ще. Це була її сповідь.
Цікаво, чи шукала вона мене того вечора, коли я знову її зустріла? Чому опинилася тоді саме в тому барі? Чи навмисно зачепила серед натовпу, аби я її помітила, обернулася й гукнула: «Еммі?».
Бетані вона знала давно.
А я була приблудою. Приблудою, яку можна використати. Може, й справді, якщо забагато віддавати, тебе використовуватимуть, як казала Ребека. Так і сталося. Використовували й використовують.
Я не була для Еммі на першому місці. Ні тоді, ні зараз.
Повертаючись увечері з бібліотеки до машини, я вирішила пройтися Урядовим центром – колись це був мій маршрут додому. Але я хотіла пройти трохи далі. І за старою звичкою звернула з Авеню Співдружності у другий провулок ліворуч.
Вхопилася пальцями за знайомий цегляний виступ, холод пробирав до кісток. Крізь штори пробивалося світло. Я стала навшпиньки й побачила її тінь.
Певні речі повторюються, бо ми самі цього прагнемо. І нам здається, що це стається за волею долі. Еммі натрапила тоді на мене в барі, бо вона мене шукала. Вона стежила за мною й обрала ідеальний момент, аби нібито випадково зіштовхнутися в натовпі, змусити мене обернутися, змусити гукнути: «Еммі?».
Цікаво, чи вона й до того стежила? Раніше, того ж вечора, за пів року, коли я стояла на цьому самому місці.
Я стояла навшпиньках, у темряві, тримаючи руку на бетонному підвіконні. З кімнати мене в темряві не було видно, але я бачила, що відбувається всередині. Спостерігала, як Пейдж бере на руки немовля з високого стільця, витирає личко й садить собі на коліна.
Пейдж стояла на кухні, коли я спостерігала за нею. Вона пильно вдивлялася в темні сходи, як робила щовечора після смерті Арона. Наче очікуючи, що хтось звідти спуститься.
Саме там він здійснив задумане. Ковтнув таблетки, розчавлені в келиху червоного вина, аби притупити хвилювання, насталити свій намір. Я стояла тоді за вікном і, перш ніж побачити, як він хитається на мотузці, помітила на столі келих. Келих червоного вина, майже порожній. Цікаво, чи ставав він на драбинку, яку я тепер зауважила в кутку за холодильником? Чи просто ступив зі сходових поручнів? Чи знав напевне, що поруччя витримають?
Пейдж мугикала якусь мелодію, заколисуючи дитину. Але через скло між нами її голос звучав ледь чутно, ніби звідкись дуже здалеку. У пориві я піднесла до вуха телефон, набрала їхній домашній номер, усередині залунали дзвінки. Я бачила, як Пейдж нерухомо завмерла. Але раптом цієї миті позаду почулися чиїсь швидкі кроки. Я поспіхом поклала слухавку, обернулася, пильно вдивляючись у темряву, звідки почулися кроки, але не помітила ні душі. Опустивши голову і тримаючись тіні, я кулею прошмигнула за ріг і забігла до найближчого бару. Приміщення було тьмяне й затуманене. Коли я замовляла собі перший напій, щоб угамувати нерви, у мене нестримно тремтіли руки від адреналіну.
Можливо, вона була десь поблизу навіть тоді. Стежила.
Можливо, це була вже не перша спроба. Можливо, їх було декілька того ж дня. У метро. Коли розраховувалася за каву. Напередодні в гастрономі, у проході між
