Ідеальна незнайомка - Меган Міранда
– І ти ніяк не зреагував?
– Ризикнути власним життям? У всякому разі, вона, здавалося, чогось чекала. І тоді під’їхала машина. – Він указав на схил за нашими плечима, де я чекала на нього, мовляв, сама добре знаєш. – Звідти вийшла інша дівчина, вона була страшенно роздратована і здійняла галас. Дивно, що їх ніхто тоді не почув – я був переконаний, що вона збирається викликати поліцію.
З озера знову повіяв вітерець, але моя шкіра немовби заніміла. Холодніше мені вже не могло бути.
– Можеш її описати, ту другу дівчину?
– Геть крихітна, коротке волосся, худорлява. Але тоді було темно.
– Що вона казала, Тео? Коли галасувала. Що саме?!
Я мусила знати, що поліція щодо Еммі не помилилася. Що вона була насправді не жертвою, а злочинцем. Або Еммі просто підступила надто близько до небезпеки, не усвідомлюючи, що на неї чекає. Розлючені листи, які я знайшла в Бетані, прихований гнів, який роками кипів у неї всередині і просився на волю. Я відчайдушно хотіла вірити, що Еммі не обкрутила мене теж.
– Не пам’ятаю. Чесно кажучи, я не звертав на неї уваги. – Сказав він, натякаючи, що стежив за Бетані. За дівчиною, яка могла бути мною. – Як я вже казав, вона психувала, але інша дівчина поводилася спокійно. Казала: «Він приперся до мене й вимагав більше. Я мусила його позбутися. Сама розумієш. Ми мусимо це закінчити». – Тео облизав губи. – Я спробував підійти ближче, щоб краще чути. Але, мабуть, вони мене почули, бо обидві замовкли, і тоді я пішов. Не знаю, що було далі. Підозрюю, вони посадили його в машину, правда?
Він вимовляв «вони» з особливим наголосом, ніби насправді йшлося про мене.
– Гаразд, – сказала я, але подякувати Тео змусити себе не змогла.
– Ліє! Це лише між нами. – Обіцянка або погроза, що не розповідатиме цього поліції. Що він довірився тільки мені, а я тільки йому. – Я поділився з вами лише тому, що бачу – ми дуже схожі.
У мене аж мороз пробіг по спині, але Тео мав слушність. Нас обох втягнули в цю історію, нехай із різних причин. Кожен із нас бачив лише частинку повної картини й додумував решту. Ми з Бетані були схожі, але не ідентичні, проте в темряві можна… Тео побачив те, що хотів побачити.
Було декілька різних версій подій, залежно від того, кого розпитувати. Для Тео підозрюваною була я. Для Іззі – Тео. Для поліції – чоловік на ім’я Девіс Кобб. І в мене тепер з’явилася нова зачіпка. Людям властиво підтасовувати окремі частинки загальної картини, поки вона не відповідатиме тому, у чому вони переконані.
Почніть допитувати свідків – і вони вам скажуть: «Все сталося так швидко».
Вони плутаються в тому, що запам’ятали.
Хапаються за окремі деталі й додумують решту. Ми прагнемо логічних причинно-наслідкових ланцюжків – зав’язка, кульмінація, розв’язка. Дещо Тео мені таки дав: Бетані Джарвіц тягне через ліс тіло Джеймса Фінлі. Не така вже й невинна жертва. Не така вже й жертва.
Зловмисник, той, кого ми собі уявляємо лише в масці, той, хто ховається в темному закутку, – завжди ближче, ніж нам би хотілося. Сусід по квартирі. Вчитель у класі. А іноді ще ближче – незвична активність, спалах, який я уявляла всередині Тео. Я намагалася згадати себе в тому віці, згадати той самий момент. Повернутися в той час, коли вперше в житті наочно з таким стикнулася. Коли ми загравали з небезпекою та незнайомцями. Коли перевіряли свої межі, відчуваючи неприборканий дикий поклик. Коли прикликали небезпеку, щоб побачити, як близько здатні до неї підійти. І перетинали межу, щоб дізнатися.
А тоді небезпека здебільшого перетворювалася на щось інше, окреме й непоборне. На страшне чудовисько.
Проте, перш ніж ми її розгледіли й осмислили, був момент, коли потенційна небезпека ще не була такою непоборною. Коли вона зачіпала тебе безпосередньо, і ти змушений був вирішувати. Тео спостерігав, як якась жінка – а він думав, що то була я – тягне закривавленого чоловіка. Спостерігав і хотів…
Я поверталася додому наче в тумані. Факти почали складатися самі. Бетані через ліс заволокла мертвого Джеймса Фінлі до «Озерної таверни», де вони позбулися тіла, втопивши його разом із машиною Еммі. І що далі? Далі Еммі зникла, а Бетані опинилася на межі життя і смерті.
Розсуваючи вхідні двері, я мало не задихалася – враження були надто глибокі, переживання надто гострі. У мене з’явилися відповіді, проте що я мала насправді? Ненадійного свідка. Свідка, який вважав, що то була я. Знову все вказувало на мене.
– Ліє? – Ребека тримала мене за руку й, мабуть, зверталася до мене вже вдруге. – Усе гаразд? – Вона провела мене до стільця біля столу. – Сідай, – сказала вона, приклавши пальці до моєї шиї, ніби намацуючи пульс.
Я хотіла розчинитися в Ребеці, в лікарці, яка може допомогти тим, кому ще можна допомогти.
– Ребеко? – сказала я з проханням у голосі. І цього разу я справді просила.
– Що сталося? – запитала вона.
Їй можна розповісти. Вона моя сестра, ми тут самі в лісі, і її пальці на моїй сонній артерії, у найвразливішому місці на моїй шиї.
– Я написала статтю, – сказала я. – Написала про дівчину, яка наклала на себе руки, і натякнула на причетність до цього її викладача.
Вона мовчки взяла стілець, сіла навпроти, і я все розповіла.
– Отже, Арон покінчив життя самогубством після виходу тієї статті, – сказала вона, і це були перші слова, які вона промовила від початку моєї розповіді.
– Так.
– Арон наклав на себе руки, редакція з’ясувала, що ти не маєш доказів того, що написала в статті. Що ти все вигадала. Що ніхто твоїх звинувачень підтвердити не може.
– Це вони так вважають.
– Тобі можуть пред’явити обвинувачення?
– Усе не так просто. Газета ніколи не визнає, що мене звільнили саме через це – насправді вони не визнають, що мене взагалі звільнили. До того ж, якщо розворушити справу, на поверхню сплине
