Червоний горобець - Метьюз Джейсон

Він був високий і худорлявий, з очима, мов у білки, впалими щоками та блискучим волоссям, пофарбованим у чорне. Домініка вирішила, що він схожий на Koschei, міфологічного лиходія, про якого їй читав батько, коли вона була маленькою. Домініка пильно на нього дивилася, та його аура була слабка, бліде зелене світіння навколо обличчя та вух. «Зелений, емоційний, не такий, яким він намагається себе показати, актор», — подумала Домініка. Геть не такий, як дядько Ваня, та все ж такий самий, різні служби, одна й та ж yashyeritsa, той самий ящур.

Він запитав Форсайта про «оперативне середовище» в Скандинавії, та всі вони розуміли, що тут нема чого обговорювати в присутності агента, тож вона встала й принесла тарілку pelmeni, паруючих пельменів, щойно з горщика, начинених ароматним фаршем та спеціями і приправлених сметаною. Домініка наполягла на тому, щоб власноруч щось приготувати за російською традицією вшанування гостя. Нейт вважав, що можна обійтися крекерами, näkkileipä, та теплою содовою.

— Просто фантастика, — сказав директор зі сметаною в куточку рота.

Директор обтер губи й поляпав рукою по подушці, тож Домініці довелося повернутися і знову сісти поруч із ним. Нейт, Ґейбл і Форсайт сиділи у кріслах навпроти, обличчями до Домініки, підтримуючи її, доки директор питав, звідки вона, ніби перевіряючи, чи справді вона на їхньому боці. Ґейбл згадував далекі й безстрашні ночі у смердючих готельних кімнатах зі спітнілими агентами, маленькими чоловічками, що підставляються під немислимий ризик і збираються з силами, щоб вийти на зустріч, уважно слухають, як говорить Ґейбл, повільно і без пауз, спостерігають за його обличчям, наливають горілку, маотай, або арак. Це було давно. Тут, у залитій сонцем квартирі, вони весело проводили час на зібранні старих агентів.

Говорити про майбутній успіх для росіян означає накликати невдачу. Краще мовчати. Директор підсунувся ближче до Домініки, та вона не відсторонилася. «Гарна вистава, — думав Нейт, — вона з таким уміє працювати, хіба ні?» Директор розповідав, як усі вони захоплюються її сумлінністю, що він виявляв особистий інтерес до її діяльності й що вона може звертатись безпосередньо до нього, у будь-який час, хоч вдень, хоч вночі. Нейт стримався, аби не попрохати його домашній телефон у Бетесді. Форсайт прочитав його думки й непомітно вдарив ногою його крісло, натякаючи, що слід заткати пельку. Пляшково-зелений та балакучий, директор Koschei щось розповідав про таємний банківський рахунок. Певна сума грошей була покладена на рахунок Домініки як бонус за вступ, щомісяця буде надходити ще сума. Рахунок перебуватиме під її цілковитим контролем, та, звісно, зняття коштів, як і надлишкові витрати, були небажані. Він продовжував, сказавши, що додаткові кошти будуть перераховані, коли вона почне працювати з Москви. Домініка поглянула на Нейта й повернулася, щоб подивитися на Форсайта. Вони обоє не виказували емоцій. Koschei не зупинявся.

Після закінчення дворічної внутрішньої служби в Москві, бубонів він, додатковий бонус у розмірі чверті мільйона доларів буде переказаний на її рахунок. Нарешті, в спільно узгоджений день виходу на пенсію, ЦРУ переправить її на Захід, у місце, обране з огляду на її безпеку, і надасть будинок, розміром не менше трьох тисяч квадратних метрів.

У кімнаті настала тиша. Обличчя Домініки перемінилося, і вона оглянула кожного, а тоді повернулася до гостя. Вона усміхнулася своєю сліпучою усмішкою. Нейт подумав: «О, трясця».

— Сер, дуже дякую вам за те, що подолали таку відстань, аби зустрітися зі мною, — сказала Домініка. — Я вже розповідала містерові Форсайту, містерові Ґейблу й містерові Нешу — називаючи імена, вона вказували пальцями на кожного з них, — що готова допомагати вам будь-яким можливим способом. Я намагаюся допомогти своїй країні, допомогти Росії. Я ціную все, що ви мені запропонували. Але, будь ласка, вибачте. Я роблю це не через гроші.

Вона пильно поглянула на цього nekulturny пугало.

— Ну звісно ж, — сказав Koschei, ляскаючи її по коліну. — Але всі ми розуміємо, наскільки корисними можуть бути гроші.

— Так, сер, ви маєте рацію, — сказала Домініка. Нейт бачив, що вона засмучена, на рівні її ключиць з’явилися червоні плями. Форсайт також це помітив. Ґейбл почав збирати куртки й плащі, походжаючи кімнатою.

— Містере директор, на жаль, ми мусимо витратити ще півгодини, виїжджаючи звідси, перш ніж повернемо вас на літак, — сказав Форсайт, підводячись на ноги.

— Гаразд, гаразд, — сказав той. — Приємно було з тобою познайомитись, Домінік. Ти відважна жінка, адже працюєш в умовах страшного ризику.

«Господи, скажи ще, скільки їй лишилось жити», — подумав Нейт.

— Не забувай, — сказав директор, обіймаючи її, тримаючи одну руку на рівні її грудей, — за необхідності ти можеш подзвонити мені в будь-який час.

«Так, щоб він узяв тебе за руку, провів по розораній смузі біля колючого дроту на кордоні, поміж протипіхотних мін і з собаками на хвості», — подумав Ґейбл.

Форсайт допомагав Koschei одягнути пальто й капелюха, доки Ґейбл спускався сходами, щоб попередити охоронців. За ним пішов директор. Форсайт зупинився біля дверей і підморгнув. «Скоро поговоримо», — сказав він і зник. Домініка і Нейт стояли на порозі квартири, мов молодята, що прощаються зі сварливим дядечком, який приїздив на недільний обід.

Нейт зачинив двері. В конспіративній квартирі стояла мертва тиша, їм було чути, як бахкають двері, заводиться двигун і машини від’їжджають.

— Що ж, — сказав Нейт, — тобі сподобався директор?

***

Сутеніло, світло машин плавно ковзало уздовж набережної, а щасливі голоси, відлунюючи від води, долинали крізь відчинене вікно. Два келихи вина стояли, повні, на столі, доки вони сиділи в темряві, Домініка на дивані, Нейт у кріслі. Розсіяне світло падало їй на волосся та на вії на правому оці. Вона була вбрана в літню сукню з тугим поясом та черевики на високих підборах. Мов на співбесіду. Вона не хотіла розмовляти, і Нейт не знав, що говорити, переймаючись, що їхні суперечки, а тепер ще й цей візит, надто на неї тиснули і вона ось-ось скаже, що виходить із гри. Вона була Нейтовим агентом. І майбутнє справи лежало саме на його плечах.

«Дідько, — подумав він, — агенти втрачаються постійно, зникають у контррозвідувальній дробарці, їм просто не щастить або ж вони неправильно розраховують час: запізнився на потяг на тридцять хвилин — і все змінюється. Та хто втрачає агента через те, що той вважає вас усіх шматками лайна?» Він уявляв, як у кафетерії в штаб-квартирі за столом схилилися голови. Так, це Неш, із Гельсінкі. Його одразу ж відкличуть додому. З Ленґлі напишуть телеграму, час повертатися в CONUS24, посидь трохи, поговоримо про твоє майбутнє. Напише його батько, «Ласкаво просимо додому, синку, залишмо образи в минулому». Чорна, мов ніч, вугільна шахта, крута та задушлива. Він помітив, що Домініка підвелася та рухається в його бік.

Темна кімната якось дивно на неї впливала, кокон, невидимість, вона сама не знала, тож стала перед ним, дивлячись згори вниз. Звичний насичений пурпур був на місці, і вона здивувалась, відчувши тепло, що від нього виходить, слабке й рівномірне. Вона знала, що він страждає, як серйозний професіонал