Червоний Дракон - Томас Харріс

– Ой, Неде, – зойкнула Вікторія. – Ой, Неде.

Нед схопив Френсіса за вуха й притис його до дзеркала на туалетному столику.

– Ось чому він хворіє!

Нед стукнув його обличчям у дзеркало.

– Ось чому він хворіє!

Бац!

– Ось чому він хворіє!

Бац!

По дзеркалу розмазалися кров і слиз. Нед відпустив вуха, і Френсіс осів на підлогу. Вікторія поглянула на нього широко розчахнутими очима, закусила нижню губу. Так вони його й полишили. Обличчя Френсіса змокло від крові й слини. Від болю навернулися сльози, але він не заплакав.

28

Дощ у Чикаго всю ніч туркотить по маркізі над відкритою могилою Фредді Лаундза.

Грім гримить у важкій голові Вілла Ґрема, поки він вояжує між столом і ліжком, де під подушкою звиваються сни.

Старий будинок понад Сент-Чарльзом опирається вітру, раз у раз протяжливо зітхає крізь шипіння дощу, що б’ється у вікна, крізь гуркотіння грому.

У темряві риплять сходи. Ними спускається містер Доларгайд, у такт крокам шепотить кімоно, очі розчахнуті після нещодавнього сну.

Волосся мокре й дбайливо зачесане. Він щойно почистив нігті. Він рухається плавко й повільно, несе свою зосередженість, мов повну до країв чашу.

Біля проектора – плівка. Дві бобіни. Решта звалені в сміттєвий кошик, потім їх треба спалити. Усього два об’єкти, обрані серед дюжин домашніх відео, які він скопіював на фабриці й приніс додому на співбесіду.

Зручне крісло з відкидною спинкою, таця з сиром і фруктами під рукою – Доларгайд влаштовується до перегляду.

На першій плівці – пікнік на вихідні Четвертого липня. Гарна родина. Троє дітей, товстошиїй батько занурює гладкі пальці в баночку з маринованими овочами. І мати.

Найкраще її можна розгледіти під час гри в софтбол із сусідськими дітьми. Усього п’ятнадцять секунд екранного часу. Вона висувається від другої бази, повертається до пітчера й основної бази, розставляє ноги, готуючись кинутися в потрібний бік, під пуловером гойдаються груди, коли вона нахиляє тулуб уперед. Прикре уривання, поки дитина замахується биткою. Знову жінка, іде назад для теґ-апу. Вона ставить ногу на рятувальну подушку з човна, що править їм за базу, одне стегно вище другого, м’язи на зігнутій нозі напружені.

Знов і знов Доларгайд переглядає кадри з жінкою. Нога на базі, таз нахиляється, під обрізаними джинсами напинаються стегнові м’язи.

Він востаннє зупиняє кадр. Жінка зі своїми дітьми. Вони брудні й утомлені. Обіймаються, собака між їхніми ногами виляє хвостом.

Від страшного удару грому цокає різний кришталь у високій скляній бабусиній шафі. Доларгайд тягнеться по грушу.

Друге відео складається з кількох сегментів. Назва «Новий дім» викладена пенсами на картонці з-під сорочки, що лежить над розбитою свинкою-скарбничкою. Фільм розпочинається з батька, який витягає з землі знак «Продається». Він піднімає його і з ніяковою усмішкою озирається на камеру. Кишені вивернуті.

Довгий, тремтливий кадр матері та трьох дітей на ґанку. Гарний будинок. Зміна плану – басейн. Мале дитя з мокрим, пригладженим волоссям тупотить до трампліна, лишаючи на кахлі вологі відбитки ніг. Над водою гойдаються голови. До дочки гребе маленький собака: вуха загорнуто назад, підборіддя задерте вгору, в очах бовваніють білки.

Мати – теж у воді, вона тримається за драбинку й позирає в камеру. Чорне кучеряве волосся нагадує лиском каракуль, живіт напинається, блищить над купальними трусиками, хвилясті ноги розсуваються під водою, мов ножиці.

Ніч. Невміла зйомка будинку від басейну, у воді відбиваються вогні.

Кадр усередині приміщення, сімейні розваги. Повсюди – коробки й обгортковий матеріал. Стара скриня, яку ще не встигли сховати на горищі.

Мала дочка приміряє бабусин одяг. На голові в неї великий капелюх для пікніків. Батько на дивані. Здається, він трохи напідпитку. Ось батько вимагає собі камеру. Кадр нерівний. Мати стоїть біля дзеркала в тому ж капелюсі.

Навколо неї товчуться діти, хлопчики сміються й смикають старе пір’я. Дівчинка спокійно спостерігає за матір’ю, оцінюючи свою майбутню зовнішність.

Крупний план. Мати розвертається і з грайливою усмішкою позує на камеру, звівши одну руку на потилицю. Вона така принадна. На шиї висить камея.

Доларгайд зупиняє кадр. Відмотує плівку. Знову й знову мати відвертається від дзеркала й усміхається.

Доларгайд неуважливо бере відео з софтбольним матчем і опускає його в сміттєвий кошик.

Виймає з проектора бобіну й дивиться на маркування лабораторії «Ґейтвей»: Боб Шерман, Стар-рут, 7, абонентська скринька 603, Талса, Оклахома.

Ще й недалеко їхати.

Доларгайд тримає фільм в одній долоні й накриває його другою, наче то маленька жива істота, що може спробувати втекти. Здається, плівка б’ється об долоні, мов цвіркун.

Він пригадує смикання, метушню в будинку Лідсів, коли ввімкнулось світло. Перед тим як увімкнути ліхтарі на камері, довелося розбиратися з містером Лідсом.

Цього разу він прагне неспішного поступу. Як добре буде залізти в ліжко з камерою між ними, сплячими, і трохи прилащитися. Тоді він зможе завдати удару в темряві, а потім сидіти там і радісно мокрішати.

Усе це можна зробити з плівкою для ІЧ зйомки, і він знає, де таку дістати.

Проектор досі працює. Доларгайд сидить, тримаючи між долонь бобіну, а на яскравому порожньому екрані для нього виникають інші образи, рухаються в ритмі з протяжливими зітханнями вітру.

У ньому немає почуття помсти, тільки Любов і думки про прийдешню Славу. Биття сердець пришвидшується й затихає, мов кроки, що біжать у вічну тишу.

Він – несамовитий. Несамовитий, сповнений Любові, і Шермани розкриваються перед ним.

Він взагалі не згадує минуле, думає тільки про прийдешню Славу. Не виринають спогади про будинок матері. Власне, його свідомі спогади про той час – надзвичайно нечисленні й розпливчасті.

Десь після двадцяти років пам’ять Доларгайда про материн будинок зникла з очей, лишивши на поверхні розуму тонку масну плівочку.

Він знав, що прожив там усього місяць. Не пригадував, що його відпровадили за те, що у віці дев’яти років він повісив кота Вікторії.

Один із тих образів, що збереглися в пам’яті, – сам будинок зі світними вікнами, вигляд із вулиці у зимових сутінках; Френсіс минав його, повертаючись із початкової школи Поттера Джерарда до дому, куди його переселили, за милю від того місця.

Він пам’ятав запах бібліотеки Фоґтів – так пахне піаніно, на якому щойно підняли кришку. У бібліотеці мати його стрічала й видавала подарунки на свята. Він не пам’ятав облич, що проводжали його поглядом із