Погана - Хлої Еспозіто

О Господи. А що, як вона має рацію?

«Клянусь, я стерпів би; бо ж голуб’ячі У мене печінки, нема в них жовчі»[144].

Охх. Та відчепися вже, Гамлете.

Ні. Я нікого з них не слухатиму. Я його врятую.

Я лізу під топ і клацаю вмикачем на дроті. Чую цокіт – і зв’язок обривається.

– Ніно, – кажу я, схиляючись до нього. – Послухай, ти довіряєш мені?

Він мовчить.

– Добре. Гаразд. Як хочеш. Ми зможемо згодом це обговорити. Але просто зараз… нам треба бігти. – Я оглядаю бар. – Звідси є ще якийсь вихід? Крім цих дверей?

– Sì. Sì. Тераса на даху.

Він показує на скляні двері, що ведуть у бар на покрівлі: пальми та ковані залізні столики. Приголомшливий вид на центральний Рим.

– Добре. Чудово. – Я допиваю свій напій. – А тепер ходімо зі мною.

– Що ти робиш?

– Просто довірся мені, – кажу я. Я нахиляюсь і цілую його. Його теплі губи, його гарячий язик.

Уся ця небезпека страшенно мене заводить. Чорт забирай, як я його хочу.

Я беру його за руку та зазираю йому в очі.

– Готовий? Іди за мною.

Ми з Ніно вилітаємо крізь височенні скляні двері на терасу на даху.

– Копи, – кажу я. – Нам треба бігти.

Але вже пізно. Вони йдуть.

Я чую постріли пістолетів за нашими спинами. Запах пороху й страху.

ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.

– Ворушись, – кажу я.

Я знов хапаю Ніно за руку та тягну його. Ми пробігаємо терасу. Зістрибуємо на нижчий рівень, потім спускаємося залізною огорожею.

ПІФ-ПАФ.

– БЕТТО, ЩО ТИ, В БІСА, НАКОЇЛА?

Я його не чую. Читаю в нього по губах. Постріли оглушують. Я чую лише металеве гудіння, типу статичного чи білого шуму.

– МЕНІ ДОВЕЛОСЯ. ВОРУШИСЬ, БЛЯ.

Ніно тягне мене долі; я обдираю коліно об плитку. Ми зіщулюємося, присідаємо за стіною, тіло Ніно притиснуте до мого. Він витягає зі штанів пістолета. О Боже мій, оце він велетенський. Це новий блискучий «Ґлок 40» (значно більший за мій). Я спостерігаю, як він цілиться, з пальцем на гачку. Ми дивимося на двері готелю.

Вибігає Алессандро.

Мушу визнати, він має спокусливий вигляд. Але не такий спокусливий, як Ніно.

– Синьйорино? Де ви? З вами все гаразд?

Ооооо, як мило. Він у мене вклепався.

«ПІФ-ПАФ, ПІФ-ПАФ», – стріляє пістолет Ніно.

Я дивлюся понад стіною. Десь усередині готелю хтось верещить. Алессандро лежить на плитці на підлозі – застиглий, непорушний. Ніно прострелив йому шию. З його вени хлище кров. Бруднувато тут буде. Я розглядаю його фігуру, яку покинуло життя, його обличчя, пальці, руки та ноги. Десь глибоко в мені ворушиться співчуття. Бідолашний Алессандро, але на його місці міг бути Ніно чи я.

– Ходімо, – кажу я.

Я хапаю його руку. Долоня Ніно жорстка та груба, шкіра в нього тепла. Немов електричний струм хвилею проходить через усе моє тіло. Я відчуваю магію. Я особлива. Жива. Він вчіпляється в мою руку залізною хваткою, стискає її справді просто до біса міцно. Ми зістрибуємо з краю тераси на похилий дах. Плитка надто гладенька, керамічна. Мої нові туфлі «Прада» ковзають і сповзають. Я озираюсь і бачу Колізей і купол собору святого Петра. Удалині високо майорить італійський прапор. Он там руїни Римського Форуму. Густими чорними хмарами кружляють шпаки. Небо рожево-помаранчеве. Усе яскравим вихором пролітає повз, місто спотворюється, коли ми мчимо повз нього.

ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.

Я озираюся назад. За нами біжать ще троє чи четверо копів.

Ми мчимо дахами. Це такий сплеск адреналіну.

У мене між ніг болить. Мені спекотно. Я змокла. Я не можу дочекатися сексу-примирення.

Я йду за Ніно ринвами. Ніби над височенним урвищем. Чорт. Бля. Не дивись униз. Усе звідси видається дрібненьким. Люди – мов мурашки, крихітні машинки. Рим – малесеньке село.

Між цією будівлею та наступною проміжок – два чи три метри. Нам доведеться його перестрибнути. У животі в мене все стискається та перевертається.

– Стрибай. Стрибай за мною, – каже Ніно й летить, ширяє в повітрі, а його шкіряна куртка розвівається позаду, як крила кажана. Він подібний до Бетмена (але з вусами підковою). Він голосно бехкається на червоний черепичний дах, ковзає, потім відновлює рівновагу (як на мене, це вже менш схоже на Бетмена). Одна черепиця ковзає, падає вниз, падає, падає, падає, падає, падає. ХРЯСЬ. Ніно встає та повертається до мене.

– Ну ж бо, стрибай, – каже він.

І простягає руку.

Я заплющую очі та глибоко зітхаю. Це гаплик. У мене немає вибору. Я не можу повернутися до того готелю.

ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.

Вони наближаються.

Ой, чорт, а що, як я впаду?

Здається, той дах страшенно далеко. Я не впевнена, що мені це вдасться. Підводжу погляд і бачу Ніно. Мого Ніно. Я розбігаюсь і просто стрибаю…

У мене всередині все опускається.

І я падаю.

Падаю.

Тягнуся до даху, але не дістаю.

– ЧОРТ. ЧОРТ.

Порожнеча. Я метляю руками в повітрі. Ніно хапає мене за зап’ястя. Моє тіло гепається об стіну. Я зависла між дахами. Я розгойдуюсь, і моє обличчя дряпається об цеглу.

– ОЙ. ЧОРТ. ЧОРТ.

Не дивись униз. О Боже. О Боже.

Я підводжу погляд, зазираю йому в очі.

– Допоможи. Допоможи. Будь ласка, – кажу я.

Кине він мене чи витягне? Його рука міцно обхоплює моє зап’ястя, кісточки в нього білі та напружені.

– Ніно, будь ласка. Будь ласка.

Очі Ніно – обсидіаново-чорні – дивляться в мої, геть незворушно. Між нами виникає якась особлива близькість, але що? Він що… вагається? Що, в біса, за проблеми? Він що, обмірковує це?

– Ніно. Ніно. – Чого він чекає? – Не кидай мене тут висіти.

Я мала рацію: він справжній диявол.

Здається, я напрудила в штани.

– Ну ж бо, – каже Ніно. Він тягне мене, і я, похитуючись, стаю на ноги.

Ледь пронесло.

– Чого ти так довго?

ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.

Тепер копи нас наздоганяють. Вони мчать дахами.

Я вихоплюю з кишені гранату. Висмикую чеку й жбурляю вибухівку.

– Даруйте, – кажу я. – У мене немає вибору. – А потім кричу Ніно на весь голос: – БІЖИ! ВОРУШИСЬ! ВОРУШИСЬ! ВОРУШИСЬ!

– Ma cos’hai fatto?[145]

БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМММММММММММ.

Дах хитається. Здається, що струснулася вся планета. Я хапаю Ніно за руку, і ми кидаємося долі. Доки ми лежимо, я розглядаю його, страх у його очах і кров з брудом, розмазану по обличчю. Ооо, він схожий на Рембо. Я відчуваю гарячу хвилю за спиною. Запах диму та полум’я. Я неначе знову в тій лісовій пожежі. Очі пече, мене немов засліплює вогнем. Я намагаюся щось розгледіти крізь хмари диму. Жодного руху. Я не бачу тих копів. Я кашляю, кашляю, кашляю. Потім припиняю. Думаю, що вони мертві. Усі вони мертві, і це ми їх убили. На якусь мить я стурбовуюсь. Може, так не слід було робити? Я не звикла почуватися винною. Але я швидко забиваю на це. Це були ми з Ніно. Ми з довбаним Ніно. Ми зробили це разом. Ми Джульєтт Льюїс і Вуді Гаррельсон[146]. Ми, чорт забирай, запалюємо.

Спрацьовує сигналізація.

Скоро з’являться пожежники (спокусливі). Італійські пожежники, о Боже мій! І ще більше довбаних копів.