Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Спостерігаючи за чайними листочками, що запарювалися на денці чайничка, він умовляв себе змінити спосіб життя. Не хапатися до чергувань. Змусити себе провадити здоровіший спосіб життя. Зайнятися спортом. Регулярно харчуватися… Утім, такі міркування вже стали часткою його безладного, одноманітного і безцільного існування.

Досі стоячи на кухні, він вийняв чайне ситечко і якусь мить дивився на брунатну рідину, що ставала дедалі темнішою, — точнісіньке відображення його мозку, охопленого похмурими думами. Авжеж, мовив він до себе, знову занурюючи ситечко з листям, він хотів сховатися від чужого навіженства. Щоб хутчій забути про своє.

Два роки тому сорокатрирічний Матіас Фрер, який працював у спеціалізованому медичному центрі в Вільжуїфі, порушив лікарську етику, а це був найстрашніший з-поміж усіх гріхів. Він спав із пацієнткою. Анна-Марія Штрауб. Діагноз: шизофренія і маніакально-депресивний психоз. Хронічна хвора, що мала прожити всеньке життя у психлікарні й у ній померти. Згадуючи про свій гріх, Фрер і сам не вірив у нього. Адже він порушив найголовніше табу медика.

І водночас у всій тій історії не було нічого ні розпусного, ні нездорового. Якби він познайомився з Анною-Марією поза клінікою, то вмить закохався б у неї по вуха. І почував би до неї ту самісіньку нездоланну і нерозсудливу тягу, яку відчув, коли побачив її вперше у себе в кабінеті. Ні одномісна палата, ні ліки, ні галас інших пацієнтів не зміг би зупинити ту пристрасть, що ото спалахнула в нім. Кохання з першого погляду, та й годі.

У тому Вільжуїфі Фрер мешкав на території лікарні, у будинку, що був розташований на її околиці. Щоночі прямував він до корпусу, де була Анна-Марія. Він ніби увіч знову все те бачив. Коридор із підлогою, вкритою лінолеумом. Двері з віконцями. У нього були ключі до всіх приміщень. Він скрадався, мов тінь власної тіні, його спонукало чи, точніше, несамовито пхало бажання. Щоночі він прокрадався крізь залу для занять художньою творчістю й опускав очі, щоб не дивитися на картини Анни-Марії, що висіли на стінах. Вона малювала чорні рани, кособокі, відразливі — на червоному тлі. Часом вона, як ото Лючіо Фонтана, дерла свої полотна шпателем. Розглядаючи ті картини в денному світлі, Матіас казав собі, що Анна-Марія — одна з найнебезпечніших пацієнток лікарні. А вночі біг до неї в палату, відвертаючись од її мальовидл.

Ті ночі геть його випалили. Жагучі обійми в замкненій на ключ кімнаті. Таємничі, натхненні, чарівливі пестощі. Маячня, що палючим шепотом промовлялася на вухо. «Не дивися на них, любий. Вони зовсім не злі». Вона мала на увазі духів, що, як вона гадала, оточували їх у пітьмі. Матіас нічого не відповідав, але й очей від пітьми не ховав. «Я замуровую себе, — казав він собі. — Просто замуровую».

Якось після такого кохання він заснув. На годину чи й менше. Але прокинувшись годині о третій ночі, побачив, що голе тіло Анни-Марії висіло над ліжком. Вона повісилася. На його паску.

На мить він завмер, не тямлячи, що ж сталося. Йому здавалося, ніби він іще спить. Він навіть захопився красою її силуету з тяжкими персами і знову відчув збудження. Потім у кров шугонула паніка. Він раптом збагнув, що всьому край. Для неї. Для нього. Він убрався, покинувши тіло висіти на паску, зачепленому за віконну клямку. Промчав коридорами, не зустрівши жодного санітара, і повернувся додому, немов злочинець, що намагається забитися в нору.

Задихаючись від гонитви, сам себе не тямлячи, він уколов собі у ліктьовий згин добрячу дозу снодійного і впав у ліжко, напнувши на голову ковдру.

Коли за дванадцять годин він прокинувся, новина вже облетіла весь шпиталь. Ніхто не здивувався — Анна-Марія вже не раз намагалася накласти на себе руки. Розпочали розслідування, щоб з’ясувати, кому ж належить той пасок. Та його походження так і лишилося для всіх загадкою. Матіаса Фрера ніхто й не запідозрив, навіть не допитував. Анна-Марія Штрауб уже понад рік не була його пацієнткою. Близької рідні в неї не знайшлося. Ніхто не звертався в поліцію. І справу закрили.

Відтоді Фрер виконував свою роботу мов на автопілоті, чергуючи антидепресанти і транквілізатори. Як у тій приказці: нарешті і кравець виявився в цілому жупані. Він майже нічого не пам’ятав про цей період свого життя. Наче в тумані, приймав недужих. Ставив приблизні діагнози. Уночі крутився з боку на бік, бо сон не брав його. Доки не випала нагода переїхати в Бордо. Він ухопився за неї. Видерся зі звичних обставин. Запхав свої лахи у валізи і стрибнув у потяг. І навіть не озирнувся.

Улаштувавшись на новому місці, він обрав зовсім інший фаховий підхід до пацієнтів. Не давав, щоб робота захопила його. Хворі перестали для нього бути людьми й обернулися історіями хвороб, які він ретельно заповнював, рядок за рядком. Шизофренія, депресія, істерія, токсикоманія, параноя, аутизм… Він ставив помітки в потрібних клітинках, призначав відповідне лікування і тримав дистанцію. Про нього казали, що він холодний, бездушний чоловік, не людина, а робот якийсь. То й нехай. Він більше не зблизиться із жодним пацієнтом. І більше ніколи не порине у працю з головою.

Лікар Фрер помалу повертався до тями. Як і раніше, стояв він біля кухонного вікна, дивлячись на пустельну вулицю, що тонула в імлі. Чай у нього вийшов чорний, барвою більше схожий на каву. Дніло. За тими самими огорожами стояли ті самі будинки. За їхніми вікнами точилося те саме життя, щоправда, воно ще не прокинулося. Суботній ранок для того й існує, щоб добряче виспатися.

Та одна деталь не вписувалася в обстановку.

Біля хідника, метрів за п’ятдесят від його будинку, стояв чорний всюдихід із засвіченими фарами.

Фрер протер запітніле скло. Тієї ж таки миті з авта вийшли двоє чоловіків у чорних пальтах. Фрер примружився. Видно було погано, та постаті тих чоловіків скидалися на фебеерівців із кіно. Або ж комічну пару з «Людей у чорному». Що їм треба тут?

«Може, це хлопці з приватної охоронної компанії, яких найняли мешканці кварталу?» — запитував себе Фрер. Та ні, навряд. Надто вже розкішне авто. Надто дорогі пальта. Тепер вони стояли, спершись на капот всюдихода, не звертаючи уваги на мжичку. І дивилися в одному напрямку. Матіасові знову заболіло у глибині ока.

Те, на що дивилися ті два змоклі чоловіки, був його дім. Точніше, на його силует, що завмер у квадраті кухонного