Погана - Хлої Еспозіто

– Динаміт? – кажу я. – Ну ж бо, ходімо. Просто зараз.

– Sì. Можемо піти сьогодні. Але вона, може, й не буде з нами говорити, – відповідає він. – Вона може бути віддана Ніно.

– Динаміт – це вона? – перепитую я.

– Sì, sì, вона – це вона.

Не знаю чому, але я вважала, що вона – хлопець.

– Ти не вмієш розв’язувати людям язика?

– Я не катую жінок.

Я йду за ним до вітальні. Невесело сміюся.

– Ви катували мене.

– Не катували, – говорить Доменіко. – Ми тебе кинули в паркані. – Він сідає у вітальні та вмикає телевізор. – Ти залишилася з усіма пальцями, і на руках, і на ногах…

– Гаразд. Добре. Зрозуміла.

Він перемикає канали в телевізорі, шукає новини.

– Мені байдуже. Я хочу її побачити. У мене вона заговорить, – кажу я.

Це місце здається знайомим. Не знаю чому. Я ніколи раніше тут не бувала. Усі ці бруковані вулиці на вигляд однакові. Усі ці дерев’яні двері…

Доменіко кулаком стукає в одні з дверей.

Я чую голос, що долинає зсередини.

– Притримайте коней, – гукає він.

Двері відчиняються, і з’являється… Дощ? Я миттєво її впізнаю. Вона п’є якийсь протеїновий коктейль із чашки блендера, стоячи перед нами в обтислих легінсах, кросівках «Найкі» та спортивному бюстгальтері – він так змок від поту, що став прозорим.

– Дощ? – кажу я. – Звідки ти тут? – Він, мабуть, постукав не в ті двері.

– Бейонсе? Я намагалася тобі потелефонувати…

Вона хапає мене та заштовхує в передпокій. Притискає до стіни.

– Ти трахаєшся зі мною, а потім не відповідаєш на мої дзвінки?

Вона відриває мене від підлоги.

– Поліція. Вони забрали… вони забрали мій телефон.

Тепер це вже правда, якщо це має якесь значення.

Чорт, мій убивчий прийом не спрацює. У неї ж немає яєць.

Я пручаюся й борюкаюся, але в неї міцна рука. Я б’ю ногами в повітря.

Вона кидає мене, і я падаю на підлогу. Розтираю плече. Болить.

Йоблива божевільна жорстока сучка.

Здається, в мене зміщення.

Дощ тягне мене вгору, і я встаю. Хапаю свою сумочку «Прада». Доменіко заходить до квартири й зачиняє двері.

– О, привіт, Доменіко, – каже Дощ.

– Ciao, Динаміт.

– Постривайте хвилинку. Що за трясця? То це ти – Динаміт?

– Так, я. Ну, власне, насправді це мій позивний… як і Бейонсе, я так думаю?

Дощ впускає нас у передпокій і перевіряє за нами двері. Замикає замок на три оберти та навішує ланцюг, потім визирає крізь вічко. У неї більше параної, ніж у мене. Я не думаю, що там хтось може бути. Вона повертається та дивиться в мої очі, потім швидко цілує мене в губи.

– Я сподівалася знову тебе побачити…

– То ви знайомі між собою? – питає Доменіко, чухаючи голову.

– Так, знайомі, – каже Дощ. – Вона погана, погана сучка.

Я могла б сказати те ж саме.

Вона пурпуровим рушником витирає піт із чола.

Я хитаю головою. Хто вона така, ця жінка? Що відбувається?

– Заходьте й сідайте, – каже Дощ.

Вона показує вглиб своєї квартири. На зап’ясті в неї браслет «Фітбіт». Нігті – яскраво-бірюзові. Вона пофарбувала їх після того, як ми бачилися. Крутий колір, мені подобається.

Ми йдемо за Дощ до зали. Повітря гаряче, задушливе. Тут я раніше не бувала. Таке я б запам’ятала…

Серед кімнати ввімкнута бігова доріжка. З широкоекранного телевізора лине «Drag Me Down» гурту «Ван Дірекшн». Хлопці вдягнені як космонавти. Помаранчеві скафандри. М’яке волосся. Витанцьовують на блискучому космічному кораблі. Вона, либонь, саме тренувалася. Дощ хапає пульт дистанційного керування – і Гаррі Стайлз замовкає. Стіни вкриті полицями, на яких поскладані пластикові футляри. Їх сотні й сотні, повмощувані один на один. Я помічаю відкриту картонну коробку на підлозі біля самісіньких дверей. Зазираю всередину. Там повно маленьких кругленьких сріблястих штучок, розміром із грушу. Я хмурюся. Вони схожі на ручні гранати. Ой, ні, постривайте. Це, напевно, вони й є.

– То коли ти говорила, що працюєш у торгівлі… – кажу я.

Дощ знімає свій напівпрозорий бюстгальтер і стягає легінси. Скидає ледь помітні мереживні трусики-бікіні та стоїть перед нами гола-голісінька. Ми якусь мить дивимось одна одній в очі, потім вона повертається та йде. Я витріщаюся на її м’язисту пружну спину.

– Я миттю, – каже вона.

Ми з Доменіко сідаємо й дивимося MTV.

– А нічогенька дупка, – говорить він. – Ти б ляснула?

– Еге ж. А як же Джейн Остін?

– О, то все через твою маму.

Хвилин за шість-сім Дощ повертається до кімнати в латексовій міні-сукні. Волосся в неї вологе. Вона щойно з душу. Схожа на модель «Адідас». Вона помічає, як я розглядаю її, і всміхається.

– Мені подобаються твої кросівки, – кажу я.

– То що вам? – запитує Дощ. Вона обводить рукою захаращену кімнату. – Я гадаю, ви по зброю прийшли?

Ми з Доменіко перезираємося.

– У мене зараз є неперевершені короткостріли, щойно зі США. Або якщо вам краще щось олдскульне, є «Лупара» 1972 року. Гарненький, як новий.

Вона підморгує мені.

Я оглядаю вітальню. Либонь, у цих футлярах повно пістолетів. Ми ніби на якомусь складі, що править водночас за вітальню та тренажерну залу.

– Ні, ні. Мені не потрібна зброя, – каже Доменіко, розстібаючи куртку. Руків’я його пістолета стирчить угору. Його неможливо не помітити.

– Непогано, це «Кольт»? – каже вона.

– Sì, десятиміліметровий, – каже він. – Він колись належав моєму батькові.

– О, мені потрібна зброя, – кажу я.

Доменіко хитає головою.

Дощ усміхається променистою усмішкою. Вона приголомшлива. Прекрасніша, ніж мені пригадувалося. З тієї ночі всі спогади нечіткі. Вона – видіння. Богиня.

– А що ти хочеш, спокуснице?

Зазвичай я б сказала: «Що більше, то краще». Але ж я в бігах. Я переховуюсь. Затаююсь. Убивця під прикриттям.

– Щось маленьке, щоб улізло в мою кишеню. – Я показую їй кишеню моєї куртки.

– Гммм. Так, дай мені подумати.

Вона бере з полиці планшет та гортає кілька аркушів.

– Дум-ді-дум-ді-дум. О, так, у мене є «Даймондбек» 9 мм, «Кар Армз CW380», «Кел-Тек P-32», «FN Бейбі Браунінґ.25» і «НАА-22S Шорт». Усе це крута зброя. Топова якість. Що хочеш подивитися?

Вона очікувально дивиться на мене. Ноги як у граційної конячки. Кубики на животі. Господи, хотіла б я, щоб у мене була така фігура. Але без усяких бігових доріжок.

– Перше, що ти сказала, з діамантами?

Вона киває та відвертається. Я дивлюся, як вона йде до ряду футлярів, а потім підіймається на вершину розкладної драбини. Бере маленький чорний пластиковий футляр із верхнього ряду та несе його мені.

– Та-дам. Це «DB9».

Вона відкриває футляр і показує маленький матово-чорний пістолетик. На рукоятці візерунок із діамантами – гарненьке об’ємне зображення на пластику, але жодних справжніх коштовностей. Шкода. Мабуть, я можу купити штучних діамантиків і трішечки його вдосконалити?

– Хіба ти в нього вже не закохалася? – питає вона.

Доменіко хмуриться, зиркаючи на мене.

– Узагалі-то ми не через це сюди прийшли.

– О! Справді? – каже Дощ, підводячи погляд.

– Справді, – згоджуюсь я. – Але коли ми вже тут…

Я беру пістолет із футляра. Він легенький, такий легенький, що здається несправжнім. Схожий на дитячу іграшку, але я знаю, що він несе смерть. З нього можна всадити кулю в мозок. Можна розгатити коліно.

– То чому ви прийшли? – питає Дощ.

Вона стоїть уперши руки в боки. Підтягнута, як плавчиня-синхроністка.

Я пробую сховати пістолет у кишені. Бездоганно виходить.

– Я хотіла тебе запросити сьогодні ввечері. Розумієш… запросити на вечерю.

– Типу побачення? – перепитує вона.