Погана - Хлої Еспозіто

Я хапаюся за прути й волаю в коридор:

– НІНО! ТИ НІКЧЕМНИЙ ПОКИДЬОК! ПРОСТО ПОСТРИВАЙ, ДОКИ Я ОПИНЮСЯ НА ВОЛІ!

Минулого разу він залишив мене в «Рітці» з діамантами на сотні тисяч фунтів. Але цього разу він застрелив мою нову спокусливу дівчину і кинув мене гнити в камері. Це зовсім новий рівень мерзотності. Це новий різновид зради. Якщо раніше я казилася через нього, то тепер мені просто дах зриває. Я вийду звідси. А тоді як атомна бомба увірвуся в його життя. Розірву його хуй на клоччя просто перед його пикою. Алві сміятиметься останньою.

Я крокую камерою туди й сюди. І знову сюди й туди. Мені потрібен новий надійний план. Я маю все обміркувати. Копи зрозуміють свою помилку і скоро почнуть полювати на Ніно. Захочуть знайти справжнього вбивцю. Вони з’ясують, що це не я. У них є фахівці, технології. І тепер, коли Динаміт мертва, у мене знов жодної зачіпки.

Що, коли ми всі працюватимемо разом? Копи можуть допомогти мені знайти його (і вбити). Мені потрібно завоювати диснеївського принца та запевнити його, що я можу допомогти. Але як мені зробити його своїм прибічником? Що я можу зробити, щоб переконати його?

Потурбуюся про це пізніше.

А спершу – знаряддя вбивства.

Я визираю в коридор перед камерою, але нікого не бачу. Стягаю штани та стринги, щоб витягти гранату. Кусаю губу. Пальці сіпаються. Треба все зробити як слід… Поволі, обережно я лізу пальцями всередину…

– Ти зараз вибухнеш, – говорить Бет.

І я до всрачки лякаюся.

БОЖЕ МІЙ.

ПРО ЩО, В БІСА, Я ДУМАЛА?

У МЕНЕ БОМБА В ПИЗДІ.

Де чека?

Я зараз помру.

Я соваю пальці глибше й глибше, але не схоже, щоб я її схопила.

Навряд чи в мене вийде її дістати.

Вона застрягла.

Застрягла.

Застрягла.

– Блядський Ніно, блядське БЛЯДСТВО.

Я глибоко дихаю. Вдих, видих, вдих, видих. Повітря виходить із мене з тонким писком. Я схожа на морську свинку-астматика. Мені потрібен коричневий паперовий мішок, щоб у нього подихати. Якийсь газ із повітрям чи щось таке… Мені потрібно, щоб у мене в піхві не було застряглої бомби. Що я, в біса, виробляю?

Я лягаю на бік у позу ембріона на холодну тверду бетонну підлогу.

Ну ж бо, Алві. Якого біса? Ти не можеш просто кинути її там.

– Це найкращий день мого життя.

– Іди на хуй, Бет. Ти мертва.

Я глибоко вдихаю та лізу руками між ніг. Дістаю трохи далі. Але я не знаю, за що можна тягти. Один хибний рух, і ця штука вибухне… Не можу схопити її пальцями за боки. О Господи, я здаюсь. Мені ніяк її не витягти. Це довбана маячня. Доведеться мені піти в лікарню й там усе розповісти. Але як я, в біса, це поясню? Я глибоко зітхаю. Ну ж бо. Усе гаразд, вони все це вже бачили. Люди щодня звертаються по термінову лікарську допомогу через різні сторонні об’єкти, що встромилися в різні отвори тіла: скляні пляшки, аерозольні балончики, бляшанки з-під пива та хом’яки. Я колись читала про чоловіка з Китаю, у якого вугор у дупі застряг. Вугор був живий і порізав його всередині на клаптики. Ручна граната? Дрібниці. Вони й оком не кліпнуть. Я впевнена, що вони таке бачать весь час. Але коли вони її витягнуть, що далі? «Ось в чім клопіт»[130]. Мені настане гаплик за незаконне володіння зброєю. Спершу пістолет, а потім бомба. Ні-ні-ні, це просто самогубство. Мені потрібен інший план.

Ну ж бо, Алві, думай, думай, думай. Де твій поетичний геній? Треба мислити нестандартно. У мене взагалі неправильний підхід до цього. Мені не тягти треба. Я знаю, мені треба штовхати. Я ще раз зиркаю в коридор, озираюся в обидва боки, ліворуч і праворуч, але все чисто. Добре. Зробімо це. Народимо малятко-бомбочку. Я присідаю якомога нижче, так низько, як лише можу, і тужуся, тужуся, тужуся, тужуся, тужуся. Я витискаю гранату вниз, вниз, вниз (добре, що в мене міцні інтимні м’язи). Я відчуваю, як вона опускається моєю піхвою та випадає мені на долоню. Ха-ха. Це взагалі-то виявилося дуже просто. (До чого була вся та метушня?) Мені не знадобилася епідуралка чи кесарів розтин, як Бет. Я розглядаю гранату в себе на долоні. Це крутіше за тенісний м’ячик. Я могла б виступати в Бангкоку із власним шоу. Витираю вибухівку об простирадло, потім запихаю її в кишеню куртки. Хух, ледве обійшлося. Усе могло обернутися просто мерзотно. Але ні, все пройшло добре. Я професіоналка…

Чоловічий голос.

– Синьйорина Найтлі?

– Так. Що таке? Ви мене відпускаєте?

– Комісар хотів би вас бачити. Будь ласка, ходімо зі мною.

Охоронець відмикає металеві ворота. Я помічаю, що в нього моя сумочка. Ага, це добре. Вони повертають мої речі. Вони, напевно, от-от випустять мене. Я беру її в нього та вішаю собі на плече.

– Можна зайти до туалету? – питаю я. – Той, що там, непристойно брудний.

– Звичайно. Будь ласка, йдіть за мною.

Замкнувшись у вбиральні, я знаходжу таблетки, заникані в моєму гаманці, й розглядаю написи: подвійна сила. Вичавлюю з пластику одну погану дівчинку. Потім ще одну. І ще. Срібляста фольга шарудить і тріскотить. Вони тихо вистрибують мені на долоню. Вони крихітні, не більші за голівку шпильки, гарненькі, схожі на дрібні діамантики. Але я знаю, що розмір може бути оманливим (не тоді, коли йдеться про член або ділдо, а з іншими штуками, такими як наркотики). У цих пігулках криється величезна сила. Я лизькаю одну синю таблетку – треба перевірити, яка вона на смак. Не хочу, щоб він помітив, що я їх йому підкинула. Диснеївському принцові таке не сподобається. Оболонка гірка. Кисла, як лимон. Терпка, як екстазі. Потрібно підмішувати їх до чогось солодкого, інакше він одразу помітить.

Три таблетки з подвійною силою. Чи не передаю я куті меду? Я хочу, щоб вони спрацювали швидко. Ефективно. Але двох, напевно, вистачило б. До біса, ковтну одну сама. Як знати? Це може бути цікаво. Я беру пігулку до рота й запиваю водою з крана. Утираю обличчя паперовим рушником. Цікаво, як вона подіє. Я ніколи раніше такого не приймала; це, звісно ж, для хлопців. Либонь, треба почекати та подивитися… Ой, це захоплює. Я почуваюся Алісою в Країні Див: я зросту чи зменшуся? Це все одно що відкусити чарівний гриб. «З’їж мене». «Випий мене». «Трахни мене». Я кидаю інші дві таблетки в кишеню й запихаю гаманець назад до сумки. Розглядаю себе у дзеркалі на повний зріст, куйовджу волосся та надимаю губки. Повертаюся, щоб оцінити свою дупу. Начебто непогано. Але все ж не бездоганно. Якби ж то в мене було щось із чарівної білизни Бет. Якісь трусики з розрізом або латексний корсет від Ацуко Кудо. Я виходжу із вбиральні та зачиняю двері.

Охоронець веде мене коридором до кабінету. У лівій кишені в мене віагра, у правій – граната. Добре, що я їх завжди беру з собою. Усяке буває, хтозна, коли вони можуть стати в пригоді. Коли може настати критична ситуація. Будь готова. Так, це мій девіз. Я його пам’ятаю зі скаутського руху.

Я зазираю в шпарини між вузькими