Три тисячі смертей - Радій Володимирович Радутний

Власне кажучи, так воно й було.

— Ти мій! — шепотіла дівчина, не роплющуючи очей. — Ти мій... я нікому тебе не віддам!.. Те, що сталося — то пусте, то дурниці, ми їх переживемо...

— Так, моя кохана, — так само гарячково відповідав чоловік. — Так, моя лагідна... Нікому... І звичайно, переживемо...

Потім настав ранок.

Минуло багато, багато, багато років.

Напружена тиша висіла над бойовищем. Обидві сторони напружено вдивлялись у перехрестя оптики, ворушили ріжками мікрофонів, востаннє звірялися з картами та супутниковими знімками. Один з ворогів збирався наступати, інший — оборонятись, але все було так перекручено в цій війні, що ситуація могла змінитись будь-якої миті, й захисники з переможним ревом могли вихопитись з добре укріплених шанців, а агресори — навпаки, нашвидку заритися в землю й зустріти гостей свинцевим шквалом.

Це була дивна війна.

Напружена тиша зависла над бойовищем, й жодна з сторін не хотіла б порушити її гуркотом пострілу — але... війна є війна. Джонні Вибий Око, що ще вчора увечері нахвалявся довести особистий рахунок до двох сотень, намарно роздивлявся близький обрій у свій приціл, потім плюнув, попід кущами переповз до загального окопу й мало не впав на голову Юра Дізфайндера.

— Чи ти, хлопче, бува не здурів? — ліниво пробурчав той. — А якби я вистрелив?

— То я не отримав би гонорару, — зітхнув снайпер. — А тебе б довіку мучила совість.

Останнє було настільки цікавою новиною, що Юр вирячив очі, а з-за бетонної брили, що загороджувала вхід до підвалу, що правив за укриття, висунулась зацікавлена пика.

— Щезни, — не обертаючись, рикнув Вибий Око.

Пика зникла, але за плитою тривало ворушіння. Дізфайндер теж зітхнув, зняв з ременя невелику ребристу кульку й недбало пожбурив її в бліндаж.

Щось зойкнуло. Через секунду з-за плити вихором вихопився невисокий товстенький чоловічок, наосліп кинувся вздовж шанця, за кілька кроків упав й щільніше насунув на голову каску.

Ще за секунду плита здригнулась — одразу четверо здорованів намагалися вибратись на поверхню. Троє з них були у повному комплекті одягу й тримали в руках автомати, один — напівголий, з намиленим обличчям — чомусь не випускав з рук безпечну бритву, але всі одностайно сопіли й упівголоса лаялись.

Таким чином вони згаяли зо дві секунди, потім напівголий вихопився вперед, за ним вискочили й ще двоє, а потім — секунді на п'ятій — й останній вояк.

— Ти вбитий, — прокоментував Вибий Око. — В Іноземному Легіоні отримав би додаткові чотири години тренування.

— А в Радянській Армії — два наряди поза чергою, — так само спокійно додав Дізфайндер.

Товстун, що зреагував першим, здивовано підвів голову.

Вибуху не було.

— Ах ви ж... — першим здогадався напівголий, люто позирнув на Вибий Ока та Дізфайндера, потім плюнув, й на ходу зтираючи з обличчя мило, посунув назад. За ним обережно почали підніматись й інші.

— Гранату віддайте! — кинув їм услід Юр.

Граната вилетіла з підвалу й впала просто снайперові під ноги. З ручки її курив легенький димок. Джонні здивовано підняв брови й підбив її ногою — прямо до черева Дізфайндера. Той так само недбало підхопив гранату й жбурнув через бруствер.

Далеко залетіти вона, звичайно не встигла — гримнув вибух, осколки вибрили траву поруч з бліндажем, й щось відчутно дзенькнуло по касці Вибий Ока. З протилежного боку щось закричало, заматюкалось й навмання почало поливати позиції з РПК.

— Ось тобі й мішень, — кинув Дізфайндер — та Джонні вже й сам прикипів до гвинтівки. Ще за мить глухо бахнув постріл й кулемет замовк.

— Сто дев'яносто вісім, — задоволено пробурчав Вибий-Око. — З мене пиво.

Юр тільки посміхнувся. Вибий Око був уже винен йому з десяток ящиків, й стільки ж — або майже стільки ж винен був він сам. Війна є війна.

З боку супротивника почулось глухе бахкання й пронизливе виття.

— Ти б заліг, — порадив Дізфайндер. — Все-таки сто двадцять міліметрів.

Сам він, як і раніше, недбало розвалився, опираючись на бруствер.

Міна упала майже поруч, хмара пилюки піднялась над окопом, й повільно опустилась на відкритий вхід до підвалу. Звідти закашляли, потім знову почулась лайка — спочатку безадресна, потім більш конкретна.

— Хлопці, та дайте ж доголитись, — мало не плачучи, вийшов з-за плити Француз. Половина обличчя його сяяла білизною, а от другій половині довелось гірше — курява вкрила її досить товстим шаром.

Джонні посміхнувся.

— У морзі поголять, — теж посміхнувся Дізфайндер.

— Тьху!

З пагорба, що його посідав супротивник, знову почулась черга. Кулі хльоснули по бетону, зрикошетили, одна провила поруч з вухом Дізфайндера, інша вибила бритву з руки Француза.

— Тьху!!!

—