Три тисячі смертей - Радій Володимирович Радутний
— Де... я... — більш осмислено прохрипів Джонні.
— В підвалі біля нашої колишньої позиції, — неголосно відповів Юр.
— А ти... хто...
— Дізфайндер.
— А... інші...
— Загинули.
— Клятий... майор... недоумок...
— Та ще й який, — посміхнувся Юр. — Втім, Нахаба Йогансон не кращий.
— Сподіваюсь... його... теж... — з голосу Джонні було ясно, що він теж посміхається.
— А чому... тут... темно...
Посмішка повільно сповзла з обличчя Дізфайндера.
— А тому, що нас завалило, — безбарвним голосом відповів він.
— Запальничка... в мене... в кишені...
— Уже, — так само безбарвно відповів Юр. — Але до того ж в тебе...
Він затнувся.
— Ну... що...
— У тебе вибито очі, — сказав Дізфайндер.
Запала тиша.
— Зовсім? — по тривалій паузі перепитав Вибий-Око.
— Не знаю, — одразу відгукнувся Юр. — Але хай то тебе не турбує. Бо я не бачу виходу з цієї пастки.
Він помовчав.
— Власне кажучи, — додав він трохи згодом. — Я для того тебе й розбудив. Може, щось придумаєш?
Знову стало тихо.
— Пошукай... протяг...
— Уже.
Тиша.
— Пошукай... метал...
— Шукав.
Тиша.
— Граната...
— Замалий об'єм. Нас же й виверне навиворіт вибуховою хвилею.
— Тобі видніше, — Джонні Вибий Око чомусь гранат не любив й розбирався в них слабкувато.
— Тоді?...
— Тоді грець.
— Тоді пробач, що я тебе розбудив.
Знову запала мовчанка.
Пройшло ще півгодини.
— Що, — зненацька почув Дізфайндер. — Нудно?
— Нудно, — не погодитись було б дивно.
— То побалакаймо... — Погодився він так само байдуже:
— А про що?
Запала пауза.
— А про жінок, — зненацька досить бадьоро відгукнувся поранений.
— Про жінок, — погодився Дізфайндер.
Знову стало тихо.
— Ну... — вимогливо почулось з того кутка, де лежав Вибий Око.
— Що — ну? — не зрозумів Юр.
— Ну, той... про дівок.
— А... — Дізфайндер знизав плечима. — Починай тоді ти.
— Я?.. Ну добре... — Вибий Око захихотів. — Пам'ятаєш, минулого тижня ми влаштували шведський стіл?
Звичайно, таке Дізфайндер запам'ятав. Дівчині було років сімнадцять, жити їй дуже хотілось, вона вже не була дівчиною, але навчитись ще нічому не встигла й після того, як вибагливий Француз провів з нею ніч, він лише розчаровано плюнув й кивнув іншим найманцям — забирайте, мовляв.
Дівча спочатку верещало, як шалене, особливо, коли її прив'язували до великого обіднього столу, потім стихло й лише зойкало, коли попадався хтось з особливо великим, потім вже й не зойкало, а потім Мохаммед Стінгер її перевернув й почалось друге коло...
Дізфайндер посміхнувся.
Потім, кажуть, приперся Джон Напалм й розважився із здобиччю на свій екзотичний манер — Дізфайндера пересмикнуло, хоч він того вже й не бачив. Чорт, якби Напалм був з ними, то з п'ятдесяти метрів він зі своєю цяцькою змів би напасників безпосередньо в пекло, без пересадки...
Очевидно, Вибий Око думав так само й тема якось сама по собі вичерпалась.
— А чому тебе називають Дізфайндер? — раптом поцікавився Джонні.
— Тю, — здивувався Юр. — А чому тебе — Вибий Оком, а Джона, скажімо, — Напалмом?
— Бо я і є Вибий Око, — цілком логічно відповів Джонні.
— Приціл на моїй гвинтівці так налаштовано. Було. А Джон — вогнеметник.
— Справді, — Юр знову посміхнувся. — А Дізфайндер — це... ну, щось, на зразок... ну, начебто той, хто не знайшов.
— Цікаве прізвисько, — заохочувально кинув поранений.
— Справді, цікаве, — знову посміхнувся Юр. — Напочатку було Дезфайндер — тобто той, що знайшов смерть. Шукач Смерті. Але відшукати її ніяк не вдавалось й хтось переінакшив на Дізфайндера.
— Цікаве прізвисько, — повторив Вибий Око. — А чи виправдане?
Шукач Смерті поморщився.
