Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

— Це теж бачив капітан першого рангу? — насмішкувато запитав полковник. Він згорнув плакат в рурочку. — Його я візьму з собою, щоб ти при нагоді менше базікала.

Слабкою ланкою операції був старшина — товстун Борщ. Він мав трьох дорослих дочок і рік до пенсії. Але в облаві за наказом полковника брали участь всі, хто не був хворим або не поїхав у відпустку — вибору в старшини не було.

Останні п’ять років Борщ просидів у каптерці, і йому було звичніше стискати в кулаці в’язку ключів, ніж руків’я пістолета. І тепер, в останній рік служби, Борща не приваблювало одержати кулю в черево і орден Червоного Прапора посмертно.

Тим більше, що в напарники йому дістався Прохоренко, який, де треба і де не треба, корчить із себе ковбоя з американського вестерну і неодмінно влипне в якусь халепу. Шукач пригод — матір його! Прошці, так його називали у відділенні, добре — він холостяк і тільки те й робить, що з ранку до вечора дубасить грушу в спортивному залі або смалить з пістолета в тирі.

Міліцейський «Москвич», не вмикаючи мигавок і світла, прокрався між будинками і завмер біля гратчастої огорожі. За огорожею, між кущами бузку, виднівся невеликий флігель.

Прошка вийшов з машини, дістав пістолет з кобури і засунув за пояс. За ним слідом, крекчучи і обливаючись потом, виліз Борщ.

— Ну і дільце, — сказав він невдоволено. — На якого біса полковникові знадобилась та дівка?

— Коли йому будуть потрібні порадники, він неодмінно тебе спитає, — грубо відповів Прошка. Він зрозумів, що його напарник уже наклав у штани. — Головне: коли увійдемо — не лізь, у мене власні методи проведення бесіди з тими хіпі.

Вони пройшли вздовж огорожі і скоро наткнулися на дірку між дощок. Від дірки до флігеля вела ледь помітна у високій траві доріжка. У вікнах горіло світло. Прошка тихо постукав і став поряд з дверима.

На стукіт відчинив лисий здоровань двометрового зросту з дулею на чорній майці і, говорячи мовою спеціаліста, слідами насильства на обличчі.

— Привіт, — сказав Прошка і дав здорованю в зуби. Із задоволенням відчув, як щось хруснуло — чи то зуби, чи щелепа. Другий удар, носком черевика в пах, наздогнав здорованя уже в повітрі і докінчив справу. Здоровань з синім обличчям повзав по підлозі і давився блювотиною.

— Привіт, тепер уже в домі, — сказав Прошка, озираючись навкруги. — По очах бачу, що хоче спитати, чи маємо ордер на обшук. Треба довіряти представникам влади. Звичайно, маємо.

— Ти його уб’єш, — прокректав Борщ, що нарешті переліз через поріг. — Ще напише скаргу.

— Я ж тобі сказав — не лізь! Якщо напише, то сяде за звідництво. Я його пику добре знаю. Коли хочеш, зараз організує тобі пару грудастих кралечок, — Прошка гучно заіржав.

Другий мешканець флігеля — довговолосий, з окладистою бородою, який до цього малював щось на полотні, від здивування звалив мольберта і встав. Здавалося, він щойно побачив голову Медузи Горгони і перетворився на кам’яний стовп.

— Ну, ти, мішок лайна, прийди до тями! — сказав Прошка, звертаючись до нього. — Якщо не хочеш, щоб я й тобі переламав кістки, викладай все про ту малолітку, що жила у вас. Ну… — він, багатозначно розминаючи кисть руки, пішов на довговолосого.

Коли Прошка підійшов впритул, кам’яний рот довговолосого перестав вдавати, що хоче проковтнути відразу обох непрошених відвідувачів і видушив з себе:

— Вона…

— Ти що, язика проковтнув?

Язик виявився на місці, тільки був зроблений з залізобетону і ледь ворушився.

— Її забрав один…

— Що за один? — Прошка пошукав у кишенях і дістав фотознімка.

— Він чи не він?

Довговолосий ствердно закивав головою. Процес перетворення кам’яної статуї в людину проходив досить успішно.

— Де вони можуть бути? Поворуши звивинами. Поки що я тобою задоволений, — Прошка взяв довговолосого за бороду. — Ну!

— В старих будинках, поряд з рибзаводом. Сірий будинок у кінці Рибзаводської. На горищі, — випалив той, підіймаючись навшпиньки слідом за Прошчиною рукою. Здавалось, якраз ця поза сприяє його інтенсивній розумовій діяльності.

— Покажеш, — Прошка рушив до дверей і довговолосий навшпиньки задріботів слідом.

— Облиш його, Прошо. Я це місце знаю, — сказав Борщ.