Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

Телефонна трубка з гуркотом упала на стіл.

О’Тул плакав, схиливши голову на руки.

— Це дуже дорога шпилька. Вони розуміються на таких речах. Але цей негідник також мертвий, — Кощій дістав газету. — Ось. Прочитайте тут. І більше ніхто нічого вам про це не скаже. З міліцією то одна зграя. Вони надійно ховають кінці.

За вікном почулось виття сирени. Кощій визирнув у вікно — кілька автомобілів з мигавками стояли біля входу в готель.

«Дівчата вже встигли „стукнути“», — подумав Кощій.

— Ви християнин? — спитав Кощій.

— Оuі. Так…

— Колись, тринадцять років тому, він убив одну жінку. У неї залишилася дочка. Зараз їй стільки ж, скільки було вашій дівчинці. Вона дуже хвора і в неї, крім мене, нікого немає. Але мене зараз шукають. Можливо, я не доживу до завтрашнього ранку. Вона живе на горищі напівзруйнованого будинку. Якщо її не вб’ють, то без мене вона, напевне, пропаде. Якщо трапиться так, що ви не одержите ніяких вістей, в ім’я пам’яті вашої дівчинки я прошу, аби ви вивезли її з цієї країни під виглядом вашої дочки і влаштували в хороший закритий пансіон. Це не буде вам нічого коштувати.

В цьому пакеті десять тисяч доларів. Їй вистачить цього, щоб вивчити мову і отримати якусь освіту. А через рік вона вже буде повнолітньою і, я думаю, зможе сама потурбуватися про себе. Але її треба обов’язково вивезти звідси. Ви скажете їй, що там, куди ви її повезете, вона зустрінеться зі мною. З Кощієм. Вона повірить. Ви згодні? — Кощій з надією подивився йому в обличчя.

О’Тул, трохи повагавшись, кивнув.

Кощій не був певен, що він все зробить, але вибирати не доводилося. Підвівся, більше не міг зволікати:

— Запам’ятайте — з Кощієм. Вона зрозуміє. Ось адреса. Це недалеко від рибзаводу. І передайте їй ось це, — він дістав з кишені зім’ятого пожовклого зошита.

Кощій вийшов у коридор. За поворотом, приглушені килимовою доріжкою, чулися кроки кількох чоловік. Кощій навшпиньки побіг у протилежний бік. Коридор закінчувався тупиком з телевізором, кількома кріслами і діжкою з пальмою. Кощій визирнув у вікно. Біля входу все ще стояли дві жовто-сині «Волги» і один «Москвич» з увімкнутою мигавкою. Навмання смикнув двері. Одні, другі. Треті прочинилися. Кощій тихо зайшов, причинив їх і смикнув защіпку.

Під м’яким рожевим світлом бордового торшера абсолютно гола дівиця на величезній софі цілувала здоровенного блондина, мабуть, німця або шведа. На підлозі лежав піджак. Дівиця однією рукою обіймала шведа за шию, а іншою розстібала сорочку. Мабуть, відчувши на собі чийсь погляд, вона підвела голову. Її губи повільно склалися в літеру «О». Наче була на прийомі у лікаря з приводу застарілої ангіни або зібралася проковтнути бутерброд із сарделькою. Очі перетворилися на дві добірні сливи.

Рукою вона прикрила рота, стримуючи крик.

— Вибачайте, — насмішливо сказав Кощій. — Було незачинено, і я увійшов. Сподіваюся, що ви ще не дійшли до найцікавішого місця.

Швед підскочив, як обпечений, але, побачивши націлений в живіт чорний блискучий ствол, ще швидше сів на місце.

Кощій взяв зі столу відкупорену пляшку з коньяком і нахильці випив не менше половини. Біль у плечі відразу зменшився.

— Я теж цікавлюся такими речами, — пояснив Кощій. — То давайте продовжимо разом. Ну, ти, — він зробив рух пістолетом у бік дівиці. — Кажуть тобі — продовжуй!

Та, тремтячи всім тілом, кивнула. І стала розстібати на покірному шведові сорочку.

— Кидай сюди, — сказав Кощій, вмощуючись у кріслі. — І метелика — не люблю бути розхристаним. А тепер брюки…

Швед зволікав…

— Звичайно, я ношу брюки… А в тебе, бачу, щодо цього є якісь сумніви? — Кощій зробив промовистий жест стволом. — І відвернися, я не такий, як ти думаєш.

Кощій стягнув із себе халата, розірвану сорочку і шпурнув ними у шведа:

— Вважай, що ми помінялися. Твій хлопець згоден? — запитав він дівицю. — Мовчить? Скромняга, по очах бачу, що згоден. А тепер ходімо, трохи проведеш мене.

Вона одяглась, зі страхом позираючи на пістолет.

— А ти дівчина нічого, якраз на мій смак. Заплати-но їй, — він вивів напівголого шведа із заціпеніння добрячим стусаном. І той, нічого не розуміючи, почав озиратися. — Мани!

Швед дістав гаманець і простягнув дівиці. З кишені в нього випали ключі.

Кощій,