Осина фабрика - Іен Бенкс

— Тобто ти хочеш сказати, що увірвався до когось додому? — запитав я.

— Так, а що? Відверто кажучи, мені навіть вриватися не довелось. Я знайшов ключ до задніх дверей у ринві. Що в цьому такого? Тут дуже гарно й мило.

— Ти не боїшся, що тебе впіймають?

— Не надто. Я сиджу у вітальні, вікна якої виходять на під’їзну алею, і мені видно всю дорогу. Жодних проблем. Я маю їжу, тут є ванна й телефон, а холодильник такий, що й вівчарка влізе. Є ліжко й усе необхідне. Шик.

— Вівчарка?! — скрикнув я.

— Ну так, якби вона в мене була. У мене її нема, але якби була, то міг би її там тримати. Бо ж він…

— Припини, — перебив я, ще раз заплющивши очі й випроставши поперед себе руку, неначебто Ерік стояв поряд. — Не розповідай мені такого.

— Добре. Я просто подумав подзвонити тобі, сказати, що зі мною все гаразд, і дізнатися, як у тебе справи.

— У мене — добре. Але з тобою точно все гаразд?

— Так. Ніколи не почувався краще. Усе чудово. Гадаю, річ у дієті. Усі ці…

— Слухай! — у розпачі перебив його я, відчуваючи, як мої зіниці розширяються й мені кортить запитати: «А хіба вранці ти нічого не відчув? На світанку? Нічого? Тобто геть нічогісінько? Усередині… е… усередині нічого не відчув? Зовсім нічого?»

— Що ти там лопочеш? — дещо розлючено спитав Ерік.

— Сьогодні рано-вранці ти що-небудь відчув?

— Що, в біса, значить «що-небудь відчув»?

— Ну, чи з’явилося в тебе яке-небудь відчуття? Мене цікавить, чи сьогодні на світанку ти взагалі бодай щось відчув?

— Ну… — повільно й зважено протягнув Ерік. — Дивно, що ти про це заговорив, але насправді…

— Так? Так? — збуджено перепитав я, настільки сильно притиснувши слухавку до рота, що клацнув зубами по мікрофону.

— Нічогісінько. Щиро кажучи, сьогоднішній ранок був одним із небагатьох, коли я можу цілком упевнено стверджувати, що нічогісінько не відчував, — люб’язно повідомив мені Ерік. — Я спав.

— Але ж ти казав, що ніколи не спиш! — розлючено зауважив я.

— Господи, Френку, ніхто не ідеальний. — Я почув, як він засміявся.

— Але ж… — почав я, а тоді стулив рота й скреготнув зубами; знову заплющив очі.

— Так чи інакше, Френку, старий, відверто кажучи, ця розмова починає мені набридати. Можливо, я зателефоную тобі якось пізніше, але в будь-якому разі ми невдовзі побачимося. Па-па.

Навіть не встигши нічого відповісти, я почув, як зв’язок обірвався, і лишився стояти обурений та злий, розгнівано позираючи на слухавку в руці, неначе це вона була в усьому винна. Мені закортіло її об щось ударити, але, подумавши, що це вже надто скидалося б на кепський жарт, просто з силою кинув її на важіль. Слухавка теленькнула у відповідь, я зиркнув на неї ще раз, а тоді розвернувся до неї спиною, спустився до вітальні, гепнувся на крісло, схопив пульт і хвилин десять перемикав канали. Відтак зрозумів, що з одночасного перегляду трьох телепрограм (новин, ще одного жахливого американського кримінального серіалу й передачі про археологію) я дізнався аж ніяк не менше, ніж якби дивився їх по черзі. З огидою відкинувши від себе пульт, я вискочив надвір і помчав у присмерку до моря, щоб пожбурляти каміння у хвилі.

9

Що трапилося з Еріком

Я прокинувся доволі пізно, пізніше, ніж зазвичай. Батько повернувся додому, щойно я прийшов з пляжу, а оскільки я одразу ж уклався в ліжко, то спав довго й добре виспався. Уранці я зателефонував Джеймі, слухавку зняла його мати й сказала мені, що він пішов до лікаря, однак незабаром має повернутися. Склавши рюкзак, я повідомив батька, що додому з’явлюся лише рано ввечері, і вирушив до міста.

Коли я дістався будинку Джеймі, він уже був удома. Ми вихилили по кілька склянок старої доброї «Червоної смерті» й досхочу наговорились; потім, після того як об одинадцятій ми трошки перехопили і його мати почастувала нас своїми домашніми пирогами, я пішов від Джеймі й рушив до пагорбів за містом.

Здершись пологим схилом скелі над лісництвом на порослу вересом вершину, я вмостився на великому валуні й з’їв свій ланч. Повітря над Портенілом тремтіло від спеки, пасовище було поцятковане білими вівцями, за ним виднілися дюни, звалище, острів (направду, звідти, де я сидів, не було видно, що то острів; він здавався просто частиною суходолу), піски та море. У небі висіло кілька невеличких хмаринок; перед обрієм, понад гладінню моря й затоки, його блакить потроху бліднула. У мене над головою співали жайворонки, і я бачив, як угорі ширяв канюк, виглядаючи, чи нічого не ворушиться поміж трави, вересу, рокитника й дроку. Довкола дзижчали й кружляли комахи, тож, доки я їв сендвічі й пив апельсиновий сік, мені доводилося відмахуватися від них віялом із папороті.

Ліворуч вершини пагорбів простягалися на північ і, поступово вивищуючись, танули в сіро-блакитній мерехтливій далині. Я розглядав у бінокль місто під собою: поспостерігав, як вантажівки й легкові автомобілі їхали головною дорогою, і простежив, як поїзд, що прямував на південь, спинився в місті, а тоді знову помчав далі, звиваючись приморською рівниною.

Час від часу я люблю вибиратися за межі острова. Утім не надто далеко; мені досі подобається за можливості не втрачати його з виду, проте іноді корисно змінити місце перебування й, опинившись дещо віддалік, поглянути на речі в перспективі. Звісно, я розумію, наскільки цей клаптик землі маленький; я не дурний. Я знаю розміри планети й те, наскільки мізерна її частина мені відома. Я передивився надто багато телепрограм про природу й подорожі, тож доволі добре усвідомлюю, наскільки мій безпосередній досвід пізнання обмежений; проте в мене не виникає бажання його розширювати, я не маю потреби подорожувати іншими країнами, досліджувати чужі землі або знайомитися з різними людьми. Мені відомо, хто я, і я усвідомлюю обмеженість своїх можливостей. У мене достатньо причин обмежувати свій кругозір; одна з них — страх (о, так, і я це визнаю), а ще — потреба почуватися впевнено й безпечно у світі, який цілком випадково повівся зі мною надто жорстоко в тому віці, коли я аж ніяк не міг цьому завадити.

До того ж мене застеріг приклад Еріка.

Ерік поїхав геть. Ерік, такий розумний, кмітливий, чуйний і перспективний, полишив острів