Осина фабрика - Іен Бенкс
Утім він усе одно лишався моїм братом, і певною мірою я досі його любив. Гадаю, я любив його попри будь-які зміни, так, як він любив мене, незважаючи на мою неповносправність. Припускаю, це нагадувало бажання захищати, яке жінки мають відчувати до дітей, а чоловіки — до жінок.
Ерік полишив острів ще до мого народження й приїздив тільки на канікули, однак, на мою думку, духовно він завжди був тут, тож коли через рік після нещасного випадку, який трапився зі мною, він усе ж повернувся по-справжньому і наш батько вирішив, що ми вже достатньо виросли, щоб він зміг піклуватися про нас обох, його присутність жодним чином мене не обурювала. Навпаки, ми від початку подружилися, і я переконаний, що насправді йому самому було незручно, адже я вештався за ним, мов раб, та в усьому його наслідував, однак оскільки це був Ерік, то він надто піклувався про почуття інших, щоб сказати мені правду й у такий спосіб образити.
Коли його відправляли до приватних шкіл, я нидів і чахнув; коли ж під час канікул він повертався, я оживав: стрибав, радів, у мені вирувало життя. Літо за літом ми проводили на острові разом, запускали повітряних зміїв, виготовляли моделі з дерева, пластмаси, «леґо», «меккано»[7] і будь-чого, що траплялося нам на шляху, зводили дамби й халабуди, рили траншеї. Керували моделями літаків і яхт, будували піщані буєри з вітрилами, засновували таємні товариства, вигадували шифри й мови. Ерік розповідав мені історії, які придумував на ходу. Деякі з них ми розігрували: історії про відважних солдатів, які воювали серед дюн, перемагали й воювали далі, воювали й іноді помирали. Це були єдині випадки, коли Ерік навмисне робив мені боляче, бо ж часом за сюжетом своїх історій він мусив героїчно померти, а я сприймав усе це надто серйозно, спостерігаючи, як він лежав і вмирав у траві або серед пісків, щойно висадивши в повітря міст, дамбу чи ворожу автоколону й до того ж, цілком імовірно, врятувавши мені життя; я ковтав сльози й несильно товк його кулаками, намагаючись змінити історію так, як хотілося мені, проте він відмовлявся, вислизав із моїх рук і помирав; надто часто помирав.
Коли Еріка мучили мігрені — а часом вони тривали впродовж кількох днів, — я також знемагав; носив до запнутої шторами кімнати на третьому поверсі їжу й прохолодні напої, ходив навшпиньках, чатував над братом, а іноді й сам тремтів, коли він стогнав та корчився в ліжку. Коли Ерік страждав, я почувався розбитим, мене ніщо не цікавило; ігри та історії видавалися дурнуватими й безглуздими, і, як на мене, сенс був лише в тому, щоб жбурляти камінці в пляшки і чайок. Я полював на чайок, постановивши, що страждати мав не Ерік, а хтось інший; коли ж мій брат очунював, мені здавалося, ніби він знову приїхав до нас на ціле літо, і я не тямив себе від щастя.
Проте врешті-решт, як це трапляється з будь-яким справжнім чоловіком, Еріка поглинула жага до пізнання зовнішнього й забрала його від мене; він поринув у справжній світ, сповнений казкових можливостей і жахливих небезпек. Ерік вирішив піти стопами батька й стати лікарем. Він сказав мені, що для нас майже нічого не зміниться; здебільшого влітку він так само буде вільний навіть попри те, що йому доводитиметься працювати в глазгівській лікарні або їздити з іншими лікарями до пацієнтів; він сказав мені, що ми так само будемо разом, проте я знав, що це неправда, і бачив, що глибоко в душі він також це розумів. Я зауважив це з його погляду й голосу. Він покидав острів, полишав мене.
Я не міг його звинувачувати — навіть тоді, коли мені було найважче. Це був Ерік, він був моїм братом, він робив те, що повинен був робити, так само як той відважний солдат, що помирав за свій обов’язок або заради мене. Як я міг наважитися сумніватися в ньому або звинувачувати його, якщо він ніколи навіть не припускав можливості сумніватися або звинувачувати в чомусь мене? Боже мій! Подумати лишень про всі ті вбивства, про трьох убитих мною маленьких дітей, про братовбивство! А йому навіть на думку не могло спасти, що я міг якимось чином бути причетним бодай до одного з них. Інакше я б про це довідався. Якби Ерік у чомусь мене підозрював, то просто не зміг би дивитися мені в очі, адже він зовсім не вмів обманювати.
Тож він подався на південь; спершу на рік, вступивши раніше за решту, оскільки блискуче склав іспити, а згодом — на другий. Улітку він повернувся, але вже тоді змінився. Він усе ще намагався дружити зі мною, як і раніше, проте я відчував, що йому доводилося себе до цього змушувати. Він був не зі мною, його душа більше не трималася острова. Він прагнув бути зі своїми університетськими знайомими, займатися улюбленою наукою; імовірно, його душа витала всім світом, от лишень на острів уже не зазирала. Зі мною її більше не було.
Ми ходили на прогулянки, запускали повітряних зміїв, зводили дамби й таке інше, однак тепер усе змінилося; він був дорослим, який просто допомагав мені розважатися, а не ще одним хлопцем, готовим розділити зі мною власне щастя. Нам було непогано разом, і я так чи інакше радів його приїзду, проте сам він відчув неабияке полегшення, коли, провівши місяць на острові, зміг доєднатися до своїх університетських друзів і поїхати з ними відпочивати на південь Франції. Я журився, розуміючи, що втратив друга й брата, таким, яким знав його колись, і щонайгостріше відчував своє каліцтво — тобто те, що, як мені було відомо, назавжди залишить мене підлітком, а отже, ніколи не дозволить вирости й стати справжнім чоловіком, здатним торувати власний життєвий шлях.
Того відчуття я позбувся швидко. У мене був Череп, Фабрика, і до того ж я відчував компенсаторне чоловіче задоволення: я радів блискучим досягненням Еріка в зовнішньому світі, у той час як сам поволі ставав беззаперечним володарем острова й прилеглих територій. Ерік писав мені листи, у яких розповідав про свої успіхи, дзвонив додому, спілкувався зі мною й батьком і змушував мене сміятися під час наших
