Осина фабрика - Іен Бенкс
Медсестра підняла стілець. Не знаю, чи ковтала вона блювоту, яка підступала їй до горла, і чи паморочилось їй у голові, а чи, можливо, їй доводилося бачити й страшніші речі й вона просто поставилася до цього як до проблеми, яку необхідно було вирішити, але врешті-решт вона все залагодила, покликала по телефону на допомогу й рішуче підняла Еріка з кутка. Медсестра всадовила його на стілець, накрила голову дитини рушником і заспокоїла працівника котельні. Вона ж дістала з черепа усміхненої дитини ложку. Ймовірно, Ерік запхав її туди, вирішивши в першу мить безумства вичерпати те, що побачив усередині.
Вочевидь, під час попередніх перебоїв у роботі вентиляційної системи в палаті завелися мухи. Вони пролізли під іржостійку сталеву шапочку й відклали під нею яйця. Піднявши металеву пластину й відчуваючи завислий над ним тягар людських страждань, а також потужний тиск задушливого, спекотного й темного міста довкола, Ерік, у якого розколювався від болю череп, побачив перед собою клубок жирних личинок, що, повільно звиваючись і плаваючи в суміші своїх травних соків, пожирали мозок дитини.
Власне, здавалося, що за якийсь час Ерік очуняв. Йому вкололи заспокійливі препарати, дві доби він пролежав у лікарні як пацієнт, а після того кілька днів відпочивав у своїй кімнаті гуртожитку. За тиждень він повернувся до навчання й почав відвідувати заняття, як і завжди. Лише кільком людям було відомо, що щось трапилося, і вони зауважили, що Ерік став поводитися тихіше, — ото й усе. Ми ж із батьком знали лише те, що через мігрень він був змушений ненадовго облишити навчання.
Згодом до нас дійшли чутки про те, що Ерік почав пиячити, пропускати свої заняття, з’являтися на чужих, кричати вві сні й будити своїх сусідів на поверху, вживати наркотики, не приходити на іспити й практикуми… Урешті-решт йому запропонували взяти академвідпустку до наступного навчального року, оскільки він надто багато пропустив. Ерік зустрів цю пропозицію в штики; він склав усі свої книжки на купу в коридорі перед кімнатою свого наукового керівника й підпалив їх. На щастя, його не засудили; університетське керівництво подивилося на дим і незначні пошкодження древніх дерев’яних панелей крізь пальці, й Ерік повернувся на острів.
Але не до мене. Він відмовлявся мати зі мною справи, зачинявся у своїй кімнаті, дуже гучно слухав музику й майже не виходив — хіба що в місто, де йому швидко відмовили в обслуговуванні в усіх чотирьох пабах через те, що він починав бійки, кричав і матюкався на відвідувачів. Коли він усе ж мене помічав, то просто дивився на мене квадратними очима або ж стукав собі пальцем по носі й хитро підморгував. Під очима в нього з’явилися тіні, згодом — мішки, а ніс почав часто посмикуватись. А одного разу він підхопив мене на руки й поцілував у губи, і тоді я справді перелякався.
Батько став таким само неговірким, як і Ерік. Він зробився відлюдьком, влаштовував собі довгі прогулянки й увесь час проводив у похмурому, самозаглибленому мовчанні. Тато почав курити сигарети й на якийсь час став запеклим курцем. Десь на місяць будинок перетворився на справжнє пекло, у ньому практично неможливо було перебувати, тож я багато гуляв на свіжому повітрі або ж сидів у своїй кімнаті й дивився телевізор.
Потім Ерік узявся лякати міських дітлахів — спершу жбурляв у них черв’яками, а згодом, перестрівши по дорозі зі школи, уже запихав їх за комір. Коли Ерік почав примушувати дітей їсти жмені черв’яків і личинок, кілька батьків, учитель і Діґґз завітали на острів, щоб поспілкуватися з нашим батьком. Я обливався потом у своїй кімнаті, доки внизу, у вітальні, батьки дітей кричали на тата. З Еріком намагалися порозмовляти лікар, Діґґз і навіть працівник соціальної служби з Інвернесса, але той здебільшого відмовчувався; лишень сидів, усміхався й іноді зауважував, що черв’яки — це джерело білків. Якось він повернувся додому, весь скривавлений і побитий, з чого ми з батьком виснували, що його підстерегли й відлупцювали якісь старші хлопчаки або хтось із батьків.
Те, що в місті почали зникати собаки, помітили ще за кілька тижнів до того, як зграя дітлахів заскочила мого брата з йоркширським тер’єром, якого той облив бензином і підпалив. Батьки повірили своїм дітям, а відтак вирушили на пошуки Еріка й побачили, як він учинив те саме зі старим дворнягою, якого впіймав, приманивши анісовим драже. Вони переслідували Еріка в лісі за містом, однак тому вдалося втекти.
Того вечора Діґґз ізнову приїхав на острів, щоб повідомити нам, що мусить заарештувати Еріка за порушення громадського порядку. Він чекав допізна й вихилив лише дві чарки віскі, запропоновані йому батьком, проте Ерік так і не з’явився. Діґґз поїхав геть, батько чекав далі, але Ерік тієї ночі не повернувся. Додому він прийшов лише через три дні, після того як зникло ще п’ять собак, — виснажений, брудний, пропахлий бензином і димом, в обірваному одязі, зі схудлим та замурзаним обличчям. Батько почув, як рано-вранці Ерік переступив поріг будинку, порився в холодильнику, з’їв за один раз кілька порцій і поплентався нагору відсипатись.
Тато прокрався до телефону й викликав Діґґза, який прибув ще до сніданку. Певно, Ерік щось почув або ж побачив, оскільки вийшов через вікно своєї кімнати, спустився ринвою й утік на Діґґзовому велосипеді. Минув тиждень, зникло ще дві собаки, й урешті-решт мого брата затримали за тим, як він просто посеред вулиці зливав бензин із чийогось автомобіля. Під час проведення громадянського арешту Еріку зламали щелепу, і цього разу йому втекти не вдалося.
За кілька місяців його визнали душевнохворим. Ерік пройшов усі можливі тести, незліченну кількість разів намагався втекти, зчиняв напади на санітарів, працівників соціальних служб і лікарів, а також погрожував їм судом і вбивствами. Поступово його переводили до більш закритих установ і на дедалі довший термін, тести тривали, погрози й боротьба не вгавали. До нас із батьком дійшли чутки, що врешті-решт, опинившись у лікарні дещо південніше Глазго, він заспокоївся й припинив свої спроби втекти, однак нині, мабуть, усе ж очевидно, що Ерік — і, схоже, цілком успішно — лише присипляв увагу й пильність охорони.
А тепер він повертався, щоб побачитися з нами знову.
Я поволі оглядав у бінокль територію під собою, з півночі на південь, від одного марева до іншого, роздивлявся місто, дороги,
