Цифрова Фортеця - Ден Браун

Код помилки — 22. Сюзанна понишпорила в закутках пам’яті, намагаючись пригадати, яку помилку означав код 22. Збої апаратного забезпечення в блоці № 3 були такою великою рідкістю, що вона не могла згадати, що означала кожна цифра коду.

І Сюзанна погортала сторінки посібника, переглядаючи список кодів помилок.

19: несправний жорсткий сегмент

20: сплеск постійного струму

21: відмова системи збереження даних

Коли ж вона дійшла до номера 22, то аж заціпеніла, витріщившись на сторінку. А потім приголомшено поглянула на монітор — чи, бува, не помилилася.

Код помилки — 22

Сюзанна нахмурилася й повернулася до посібника з функціонування систем. Те, що вона там побачила, не мало змісту.

22: ручне скасування роботи програми

РОЗДІЛ 35

Бекер шоковано поглянув на Рочіо.

— Ви продали перстень?

Жінка кивнула, струснувши своїми шовковистими рудими кучерями.

Девід відмовлявся вірити в почуте.

— Ясно... але ж...

Рочіо стенула плечима і сказала іспанською:

— Продала. Дівчині в парку.

У Бекера аж ноги підкосилися. «Цього не може бути!»

Рочіо всміхнулася з напускною скромністю й кивнула на німця.

— Él quería que lo gardara. Він хотів залишити перстень собі, але я відмовила його. У мені тече циганська кров. Ми, циганки, не лише рудоволосі, а й забобонні. Перстень, відданий людиною на порозі смерті, — це недобрий знак.

— А ви знаєте цю дівчину? — спитав її Бекер тоном слідчого.

Рочіо здивовано вигнула брови.

— Ти Диви! Невже вам справді так потрібен той перстень?

Бекер серйозно кивнув.

— Кому ви його продали?

Велетенський німець отетеріло сидів на ліжку. Його романтичний вечір явно йшов коту під хвіст, а він, вочевидь, так і не збагнув — чому.

— Was passiert? — знервовано спитав він. — Що відбувається?

Бекер проігнорував його запитання.

— Узагалі-то я його не продала, — зізналася Рочіо. — Я спробувала, але то була маленька дівчинка й не мала грошей. Тож насамкінець я просто віддала їй той перстень. Знала б я про вашу щедру пропозицію, то неодмінно притримала б його для вас.

— А чому ви пішли з парку? — суворо спитав Бекер. — На наших очах померла людина. Чому ви не дочекалися поліції? І чому не віддали перстень представникам влади?

— Знаєте, містере Бекер, я організовую й облаштовую багато речей, але я не займаюся організацією проблем для самої себе. До того ж мені здалося, що отой дідок контролював ситуацію.

— Канадець?

— Так, він викликав «швидку». І ми вирішили, що час іти. Я не бачила жодних підстав для себе та мого клієнта зв’язуватися з поліцією.

Бекер відсторонено кивнув. Він і досі намагався вмістити у свідомості цей жорстокий удар долі.

«Як же ж вона могла просто так віддати оту бісову штуку!»

— Я намагалася допомогти умирущому, — пояснила Рочіо. — Але, здавалося, він і не хотів моєї допомоги. Натомість став тикати нам в обличчя свій перстень. Виставив свої три спотворені пальці — який жах! І тицяв у нас своєю рукою — наче ми мали цей перстень забрати. Я не хотіла, але мій приятель усе ж таки взяв і зняв його. А потім цей чоловік помер.

— А ви пробували зробити йому масаж серця? — поцікавився Бекер.

— Ні, ми до нього й не торкалися. Мій приятель узагалі перелякався. Він гігант, але слабак. — Вона спокусливо всміхнулася Бекеру. — Не хвилюйтеся, він жодного слова іспанською не розуміє.

Бекер нахмурився, пригадавши синці на грудях Танкадо.

— А медики? Вони робили масаж серця?

— Гадки не маю. Я ж казала вам, що ми пішли ще до того, як вони приїхали.

— Тобто ви хочете сказати — після того, як ви поцупили перстень...

Рочіо злобно вирячилася на нього.

— Нічого ми не цупили. Чоловік помирав. Його бажання було очевидним. І ми виконали його останнє бажання.

Бекер злагіднішав. Зрештою, Рочіо мала рацію; чорт забирай, він, можливо, і сам вчинив би так само, якби був на їхньому місці.

— Але ж потім ви віддали той перстень якійсь дівчинці?

— Я ж сказала вам. Той перстень мене дуже нервував. А на тій дівчинці було багато прикрас. Мені подумалося, що він їй сподобається.

— А їй не видалося все це дивним? Те, що ви просто подарували їй перстень?

— Ні. Бо я сказала, що знайшла його в парку. Я сподівалася, що вона дасть мені за нього грошей, але вона не дала. Та мені було байдуже. Я просто хотіла спекатися його якомога швидше.

— Коли ви подарували дівчинці той перстень?

Рочіо стенула плечима.

— Сьогодні вдень. Приблизно за годину після того, як він у мене опинився.

Бекер поглянув на свій годинник. Була одинадцята сорок вісім вечора. Цей «слід» вже вісім годин тому, як прохолов.

«Що я, у біса, тут роблю? Я ж маю бути в «Туманних горах»!»

Він зітхнув і поставив останнє запитання, яке могло спасти йому на думку:

— А яка на вигляд та дівчина?

— Era un punki — відповіла Рочіо.

Бекер здивовано витріщився.

— Un punki?

— Si. Punki.

— Як панк?

— Так, як панк, — відказала вона своєю неотесаною англійською, а потім відразу ж перейшла на іспанську: — Mucha joyería. Мала на собі багато прикрас. В одному вусі — якийсь химерний кулон. Здається, у вигляді черепа.

— А в Севільї є панки й рокери?

Рочіо всміхнулася.

— Todo bajo el sol. Усе, що існує під сонцем. — То був девіз севільського туристичного бюро.

— А вона не сказала вам, як її звати?

— Ні.

— А не сказала, куди йде?

— Ні. Вона взагалі дуже погано говорила іспанською.

— Значить, вона — не іспанка? — поцікавився Бекер.

— Ні, схоже, що англійка. Мала божевільну зачіску: червоно-біло-блакитну.

Бекер аж скривився, уявивши цей жах.

— А може, вона американка?

— Навряд чи, — відповіла Рочіо. — На ній була футболка з британським прапором.

Бекер понуро кивнув.

— Гаразд. Червоно-біло-блакитне волосся, футболка з британським прапором і кулон-череп у вусі. Що ще?

— Більше нічого. В усьому іншому — звичайнісінький панк з англомовної країни.

Звичайнісінький панк? Бекер обертався у світі університетських футболок та консервативних