Жартівники - Мирослав Сивицький
Коли всі четверо отямились, посадив їх рядочком під стіну. Хміль і бравада вишумували в одномоменті, лише переляк, страждання і біль чаївся у їхніх очах.
— Вибачте, за маленьке непорозуміння. А тепер давайте будемо знайомитись. Мене звуть Нестор Григорович, — і подав руку крайньому хлопцеві з тонкими задумленими рисами обличчя, з рудуватою поростю під красивим носом.
— Тарас.
— Колька, — буркнув квадратоголовий.
— Миша, — прохрипів худорлявий з пігментними плямами на обличчі.
— Васька, — звів колючі очі парубок з міцно стуленим зморшкуватим ротом. У розчахнутих навстіж дверях зупинилась Наталка. З-за її спини визирав ще цілий гурт нових відвідувачів. Спостерігаючи, як «пахани» ґречно подають руки й опісля потирають збілілі пальці, щиро засміялась.
— От ми і познайомились. Правда дещо екзотично, але що вдієш, моєї вини тут нема. Чи не так, Михаську?
— Еге ж, — криво всміхнувшись прохрипів хлопець.
— А зараз ще одне зауваження, ба, навіть порада. Ми живемо в Україні, сподіваюсь, вам доводилось бодай краєчком вуха коли-небудь чути, що це одна з найбільших європейських країн, у якої, на жаль, дуже сумне, трагічне й водночас славне минуле? У всіх вас гарні українські наймення, якими озвіздили вас батьки, тому ти ніяка не миша. Миші зерно трублять десь у коморах, а ти Михайло, Місько, Михайлик, Михасько… Ото ж ніколи не цурайтесь свого рідного, національного, а гордіться цим… Так, Микольцю, саме так, гордіться, бо колька в боці, чи деінде коле, а ти Микола, Миколай, Микольцьо, Миколайчик… І ти, не кіт з відомої байки Крилова. Чув що-небудь про такого російського байкаря? То в нього Васька…
— …кушаєт да єст! — підказав хтось позаду Нестора.
— От чуєш, Василю, Васильку, Василечку?.. А зараз можете різатись у дурня, заки не візьметеся за щось розумніше. Палити тільки надворі. А оце, — показав на пласку пляшку лікеру, — я ревізую для нашого майбутнього музею, аби через багато літ, дивлячись на неї, ви згадали, якими мерзенними, душевно обкраденими було багато з вас до того дня, поки сюди не прийшов я, ваш другий, після священика, духовний пастир! Це кажу вам без жартів і самозвеличення…
— Оголошення готове? — запитав у Наталки, зачиняючи одну стулку дверей. Дівчина у відповідь лиш примружила очі.
— Увага! — звернувся Нестор до загалу. — Внизу, на стенді для оголошень, висить перелік гуртків, у які ви можете записатися. Ознайомтесь, будь ласка…
Коли Нестор закінчував укладати вивернуті нутрощі відеосистеми, у двері хтось несміливо постукав.
— Заходьте!
— Це я, — пропхалась голова. — Можна?
— Заходь, Тарасе, заходь. Сідай.
— Та ні. Я на хвильку. Хочу лише запитати…
— Запитуй.
— Скажіть, Несторе Григоровичу, а у тій спортивно-мистецькій школі будуть учити штучок?
— Яких це штучок?
— Ну отих… Що ви з ними «розмовляли», — усміхнувся Тарас.
— Так, будемо вивчати деякі види бойових мистецтв.
— Тоді записуйте мене першого.
— Запишемо. Але спочатку ознайомся ось з цією програмкою, — він подав віддрукований на машинці аркушик паперу. — Покажи товаришам і сам добряче над нею подумай. У школі закон буде жорстокий, або горілка, або спорт. Середнього тут нема.
— Я не питиму…
— Тоді чому робив це досі?
— А чим зайнятись? Тут завжди усе позачиняне. У спортзалі ржавіють тренажери, з басейну витекла вода, більярдна закрита, а «Промінь» відчинений постійно.
— Все це, Тарасе, незабаром оживе.
— Коли потрібна допомога, кличте!
— Підшукуй добровольців, приходьте завтра й починаймо доводити все до ладу. Насамперед змонтуємо гральні автомати.
— Такі як у Тернограді на вокзалі?
— Еге ж.
— Завтра хлопці будуть. Це я вам гарантую. На котру годину приходити?
— Хто коли зможете. Відтепер тут буде відчинено постійно.
— От і гаразд. До побачення.
— Будь здоров!..
28
Минали дні…
Нестор крутився, мов білка в колесі й гасав по всіх усюдах: у Тернограді, на заводі «Ватра» домовився про постачання світлоприладів для оснащення казино; на радіотехнічному — про виготовлення антени та монтаж короткохвильової любительської радіостанції; заледве вдалось розшукати й виміняти на цукор кілька комплектів більярдних куль і київ…
Тимчасово, доки відкриють казино, у фойє змонтували один гральний автомат, виставили більярдний стіл, два тенісних, і в касу почали крапати гроші.
Молоді хлопці, токарі радгоспу Петро Соляр, Олег Чернець та слюсар Степан Лукавий взялись за реставрацію потрощених тренажерів; четверо з будівельної бригади сантиметр за сантиметром промацали стіни й дно басейну, заробили всі щілини й скоро можна запускати воду; ще п'ятеро хлопців, що набули під час служби у війську фах радіотелеграфіста, спільно з представником радіозаводу «Оріон» взялися за монтаж КХ радіостанції та обладнання класу для вивчення азбуки Морзе. Один з них, водій радгоспу Василь Смичак, погодився вести радіотехнічний гурток.
Не забував Нестор і про свою щоденну норму — дві сторіночки прози, допомагав Наталці розробляти статути об'єднань, складати програми гуртків.
Йому подобалась оця щира, дещо нерішуча, з відкритою душею дівчина. Не раз ловив себе на думці, що відчуває до неї щось більше, аніж звичайну приязнь, крадькома милувався її гнучким станом, типовим українським личком з чорними бровами, великими виразними очима й ледь повнуватими губами. Остерігався, аби дівчина якимось шостим відчуттям не розгадала отих його душевних поривань. Не подобалось у ній те, що як художній керівник, вона з найменшою дрібничкою прибігала до нього радитися. За браком часу ніколи було придивитися й розгадати що це? Залишки минулої хвороби, якою було заражене все соціалістичне суспільство, де за кожного думали вожді, накреслювали плани, зробивши усіх посушними виконавцями, чи, можливо, вона боїться його, як начальника, що пригнічує її своїм авторитетом?
Ось і зараз, переступивши поріг його кабінету, прийшла, він майже не сумнівається у цьому, з якимось дріб'язком. Та поки дівчина ступає до його столу, в душі буяє май, на серці легко, він приязно всміхається глибоким озерцям, милується засмагою ніг, повнотою тремких персів і глибоко зітхає.
— Що з тобою, Несторе? — гарні очі ледь затіняє мереживо брів. — Стомився, чи може уже й закохався у яку?
— Бог милував. Старію, дитинко. Оце дивлюся на тебе й думаю, що такі ось чарівні квіточки уже не для мене…
— Таке скажеш, — дівчина накрила великі ясно-сині очі напівколіщатками повік і личко взялося барвою спілої, налитої солодким соком, вишні. — Хіба ти старий?
— Уже з ярмарку, дитинко, тридцятка на носі.
— Ну то й що?
— Як що? Ти, наприклад, віддалася б за такого старого пенька?
— Засилай старостів, побачиш.
«Прости Господи, вона дійсно залюбилась у мене? Чи не звідси її нерішучість? — гаряча хвиля пройшлася тілом, і йому стало лячно. До біди, чи не наберуся клопотів у цих Вишеньках з отими закоханими дітьми?»
— У тебе знову якісь проблеми? — напускає
