Жартівники - Мирослав Сивицький
— Вже іду-у! — гукнув у прочинене вікно Попель, коли на подвір'ї нетерпляче озвався клаксон. — Ну, друзі, я побіг. Добра вам, злагоди й гараздів!
— Спасибі! — Нестор провів голову профкому до дверей.
— Слава тобі Господи! — перехрестилась дівчина, коли за головою профкому затихли на сходах кроки. — Я ж останнім часом ночей не спала.
— Через нерозділене кохання?
— Авжеж! Ото йду щодня на роботу й потерпаю: «Ану, я вчора проморгала й уже щось поцупили? Тоді виводь, батьку, з хліва корову й покривай нестачу?» А наступить вечір, то місця собі не знаходжу, не приведи Господи, налетять «соловейки» все заберуть чи потрощать, — вона стоїть перед ним красива, звабна, з-під короткої спіднички засмаглі ноги ловлять зір. З-під батистової блузочки випинаються повні перса.
«Щось надто везе останніми днями на знайомства з оцим зіллям — одна від одної краща! — шугає невчасна й не до місця думка. — Це, мабуть, п’янить воля і тому всі дівчата видаються неперевершеним дивом мистецтва? А може воно так і насправді є, тільки за клопотами буднів ми не завжди маємо змогу бачити це, вже не кажу, аби цінувати й берегти, як зіницю ока ці витвори Господні».
— Хто такі «соловейки»? — Нестор зайшов за блискучий двотумбовий стіл. Сів у зручне зі спинкою крісло, покрутився сюди-туди, мов прицінюючись чи підходить йому, чи ні, хоча розуміє, що не скоро випаде нагода у ньому розсиджуватися.
Наталка сіла навпроти на канапі, закинувши ногу на ногу, й ті дві засмаглі бестії знову полонили його зір.
«Тьху ти! — вилаявся подумки. — Та що це справді зі мною? Ніколи ніг красивих не бачив, чи що? Постій, а може вона їх навмисне афішує? Ну, вже таки й афішує… Куди накажеш їй подіти власні ноги, чи он перса, що ледь не прорвуть батист блузочки? „Все своє ношу з собою“, — і вислів згадався не до місця. — Чекай, а чим дівчині пишатись, коли не власною вродою?»
— Ніхто не знає, хто вони такі… Якась міська наволоч, кажуть десть-з пів-копи їх гастролює на іномарках по всій області. Вибирають такі моменти, коли у селах храми, чи якісь інші імпрези, словом, коли в клубах досить народу. В масках, з гумовими палицями, дехто стверджує, що зі зброєю, налетять, поздирають кульчики, персні, годинники, куртки, светри, дорогі кофти чи плаття… Діють блискавично — налетіли, обдерли й по машинах. Такі от собі, наземні автопірати. За ними ще від минулої осені полює міліція і ніяк не може натрапити на їхній слід… А може й не хоче.
— Сюди ще не потикались?
— Поки що ні! Здебільшого вибирають глухі, віддалені села. У нас достобіса здорових хлопців, заводських робітників, село перетинає міжнародна автострада з цілодобовим рухом, все це, мабуть і стримує «соловейків».
— Тоді чого було боятись?
— Як чого? Ану налетять у будень, коли в клубі кілька хлопчаків й дві-три дівчини, і заберуть, або й потрощать оце все, — вона обвела поглядом гору ще не розпакованих ящиків.
— Сподіваюсь тепер, коли ти склала з себе обов'язки виконуючого директора, твої страхи вже позаду?
— Не всі, бо, визнаю щиро, у нас і своїх «соловейків» вистачає. Серед них найбільше шмаркатих, отих, що й на турніку разу не підтягнеться, а корчить з себе крутого: коротка стрижка, хода розвалькувата, поваги ніякої ані до старшого, ані до самого себе, вже не кажу про ставлення до дівчини. Дівчат вони взагалі мають за чорті-що… Єдина їхня пристрасть — горілка!
— Невже всі п’ють?
— Аж дим коромислом! Навіть деякі дівчата прикладаються…!
— А ті, з дівчат, що, як ти кажеш, «не прикладаються», як їх терплять?
— Куди ж їм подітись? Кращих то нема. От і доводиться вибирати з поміж того, що є… Бувало стою на контролі у дверях до дискозалу, дивлюсь на молоденьких дівчаток, що вже вибухнули своєю пишнотою і вертяться перед дзеркалом та й думаю: «До кого ж ти одна з одною чепуришся, коли в залі тільки дівчата, а навпроти в кутку фойє ті, що мають милуватись тобою, лише замінюють порожні пляшки на повні. Інколи здається мені, що стань котрась перед отим дзеркалом у самому бікіні чи зовсім голою, то навряд чи й тоді, оті з кутка це завважили би, й бодай на секунду відліпили очі від оковитої». Така от нині доля дівоча…
— Та все ж якось сходяться, утворюють сім'ї, заводять дітей і живуть… — Несторові приємно, що художній керівник виявився компанійською особистістю, а не замкнутою занудою, якою видалась у перші години, коли робили передачу, й любить, як і переважна більшість жінок, поговорити.
— Та хіба це життя? Чоловік цілими днями пропадає на роботі, а вечором у барі, або десь з друзяками за пляшкою горілки в карти ріжеться. А присуне додому, ще й зи-цирку розпочинає з дружиною, котра, окрім праці в полі, городі, чи фермі, мусить зварити їсти, випрати, доглянути дітей, обійти домашню птицю, дати їсти худобі, крім усього ще в ліжку задовольнити його плотські похоті до того ж з усілякими вигадами…
— Ти заміжня?
— Бог милував. Мені щойно двадцятий пішов.
— Критичний вік. Хоч хлопця маєш?
— Де його узяти?
— Ну, хоча би серед отих заводських.
— А чим вони від наших кращі? А мені, Несторе Григоровичу, багнеться чогось справжнього, чистого, високого… Сестра з мене насміхається, каже, що я ідеалістка, книжниця і що залишусь з такими поглядами у старих дівах… Невже нема цього справжнього ніде у цілому світі, а лише в кіно та кінофільмах? Ні, десь мусять бути такі, що їдять аби жити, а не так, як наші, живуть аби їсти… Скажіть, Несторе Григоровичу, чому така кругом мене мізерія, чому все таке безлике, сіре, безкультурне, жодної тобі особистості, лише стадні істоти?!
— Нам з тобою, Наталочко, — можна я так буду тебе називати? — раз ми вже обрали таку професію, випадає місія Моісея: вивести їх з полону бездуховності.
— У селищі понад три тисячі працездатного населення. Що ми удвох зробимо з такою масою?
— Удвох нічого. Тільки ми створимо такі умови, що вони, оті байдужі, як тобі здається, зараз до всього, прийдуть до нас і запрацюють самі на себе. Скажи, ти маєш хоч який-небудь колектив, чи ансамбль?
— Ні, не маю, — почервоніла дівчина й додала по хвилі. — Є весільні музиканти, що формально рахуються, як клубний ВІА. Грають, коли не мають весілля, танці, а коли треба — виступають за клуб на оглядах чи фестивалях у районі. А за це — користуються клубною апаратурою… — Фарба сорому вже знітилась, вона звела на нього зволожені очі, — скажу вам, що
