Жартівники - Мирослав Сивицький
— Здається мені, — лукавить Нестор, — що тобі не завадило б там випробувати себе…
— Так 15 тон пшениці, — не то жартома, не то всерйоз каже Гриша й просить: — Зупини мені он на тому роздоріжжю.
— Може підкинути додому?
— Та ні, я піду погляну висадки. Он бачиш зеленіють, густі, мов сосновий ліс!
— Що ж, урожаю! Приїжджай на відкриття казино, я запрошення вишлю.
— Приїду з жінкою, з дітьми. Зіграємо кілька партій у більярд. Гадаю не забув ще колишніх наших баталій ледь не до світанку?
— Не забув. Веселі то часи.
— Еге ж. Особливо для мене, коли жінка по два дні не розмовляла, гадаючи, що я в коханки затримуюсь.
— Аж поки сама не прийшла опівночі…
— Ну що ж, бувай! — Гриша відчинив дверцята машини. — А близнючок намагайся затягнути в КСК.
— Старатимуся. Знаєш, я уже бачу в мріях їх у веселковому сяйві кольорів на підмостках сцени…
— Що ж, спасибі, що підвіз, — тисне руку й, хряснувши дверцятами, йде на своє поле.
Нестор увімкнув швидкість, і постать колишнього парторга, нині процвітаючого фермера, що крокував обніжком, почала зменшуватися, маліти…
* * *
Нестор стояв у своєму кабінеті біля навстіж розчиненого вікна, дивився униз на акуратні пірамідки темно-зелених туй, і думав, після щойно переглянутого відеоролика про клуб «Зона ризику», що ж він зможе протиставити отому паскудству? До вуха, з суміжної кімнати для гурткової роботи, доносились звуки акордеона й дитячі голосочки, що виводили гаму. На тлі чистих дискантів ще контрастніше проявлялась картина апокаліпсису української культури, в час, коли мелодійну пісню витискає низькопробна «попса», мудру книжку — бульварні романи, а економічна розруха й параліч влади лише поглиблюють ці процеси.
Ураз Нестор завважує на стежині, що плентається впоперек шкільного саду, натоптувану постать голови профкому й фігурку… Надійки.
— Оце так, — промимрив і пішов назустріч гостям.
— Добрий день, сину! — ще здалеку вітається Попель. — Познайомся: Надійка Сиволапка.
— Дуже приємно: Нестор! — хлопець подав дівчині руку. В обох з очей ледь не бризкають краплі сміху, та заклопотаний голова цього не помічає.
— Вона щойно закінчила бібліотечний відділ Трибільського училища культури й буде працювати у нас.
— Ой, Іване Михайловичу, ви навіть собі не можете уявити, який я радий цьому вашому повідомленню! — насправді радіє Нестор, бо збитошна дівчина й там, в училищі культури, навішала «локшини на вуха», що їде на роботу в свій Самборів.
— Надійка — донька сестри моєї дружини, й тепер, сину, зможеш утворити ще гурток бального танцю. Надійка, ти не зважай на фах бібліотекаря, ще прекрасний хореограф… А бачив би, як вона сама танцює! А ще зможе організувати й провести серед наших сільських дівчат конкурс краси.
— Та це ж якийсь самородок! — заледве утримується хлопець, аби не розсміятися. — Справжній вундеркінд, вірніше вундермитхен…
— Ти що, маєш у цьому сумнів? — мабуть, вловлює заклопотаний голова нотки іронії у голосі Нестора й докірливо косує на нього оком.
— То ви запропонували їй у нас роботу?
— Що там запропонував. Скажу тобі по секрету, спеціально тримав у нашій профбібліотеці місце, заки вона закінчить училище. Пощо має десь, бідолаха, тинятись по світу? А тут, як вдома. Тут вона народилась і жила, аж поки не перебрались у місто…
— Тепер житиме у вас?
— Звичайно… Правда, мушу тебе застерегти, вона дівчина з норовом, але сподіваюсь, що порозумієтесь. Вона трудяга…
— Коли перебиратиме бібліотеку?
— Скоро. Поїде додому відпочити після навчання і першого серпня приступить.
Попель поглянув на годинник.
— У мене засідання профкому. То ти, як господар, покажи їй наш КСК, коли вона тут жила, його ще в планах навіть не було.
— Хіба ніколи не приїжджала до вас у гості?
— Ні, чому, приїжджала, навіть на танці сюди бігала… Але це було одне, приїхала — поїхала, а тепер їй тут жити й працювати… Ну, я мушу бігти, — зробив кілька кроків й обернувся. — А ти гляди, не ображай отут її.
— Та що ви, я ж стерегтиму, як зіницю ока! Такий скарб, таке сонечко, — він міцно обняв дівчину й вони розцілувались, а у ошелешеного Попеля очі ледь рогом не стали. Він якусь мить простовбичив, тоді стенув плечима й заквапився на своє засідання.
— Що ж тебе принесло? Справді на оглядини? І це не чергова твоя витівка?
— Ні, Несторе. Я справді тут працюватиму, багата бібліотека. Вже сьогодні здала документи й заяву директору радгоспу.
— А що сестрички?
— Підуть до тебе, але теж поїдуть на деякий час додому.
— Ти хоч би заяви від них прихопила, аби я був впевнений…
— Вони самі привезуть. Ми ж збирались усі разом, та їх несподівано узяли на чергування.
— Могли ж відмовитися.
— Могли, але послуга за послугу… Клуб у скруті завжди допоможе нам… Не журися, ми в Триболях пробудемо ще три дні, докінчимо ремонт, аж тоді роз'їдемось… Я могла й з ними завтра приїхати, але мені терміново потрібний, зі стоп'ятидесяти відсотковою гарантією фотоапарат. Ти зможеш мені допомогти?
— Може відеокамеру?
— Ні, фотоапарат.
— Де вестиметься зйомка?
— Це секрет.
— Я не про це. У приміщенні чи на пленері?
— У приміщенні.
— Я дам тобі портативний «Кодак». Вмонтовано спалах, автоматичний відсік витримки та протягання плівки, ширококутний об’єктив…
— Підійде. Особливо добре, що ширококутний об'єктив.
— Ти назад чим їхатимеш?
— Автобусом.
— Якщо не заперечуєш, то я відвезу тебе.
— Не заперечую… А тепер показуй свої володіння, — взяла Нестора під руку. — Звідки почнемо?
— Он з того корпусу, там спортивний зал й плавальний басейн.
— Тоді ходімо.
31
Тихим липневим надвечір'ям Роман, зійшовши з тролейбуса, повертався додому. Ступав поволі, повний самоповаги, жив у ці дні передчуттям швидких перемін: заява у загсі, через місяць весілля і поїздка на Канари. Фешенебельність житла, сонце, море, пальми, зі всього світу красуні в бікіні, а той зовсім з голими грудьми — така тепер мода, лише від споглядання їхньої вроди, отримуєш море насолоди…
— Ескіз мі, — повернув його на землю приємний голосок. Поряд з тротуаром котився шикарний «Джіп-Нісан» й вродлива леді у дзеркальних окулярах приязно усміхалась до нього. — Во лив професір Кандіба?
— Отак їдьте прямо вгору, а тоді направо, — показав рукою у напрямку
