Червоний Дракон - Томас Харріс
Бауман поклав послання собі на стіл і точно вирівняв краї по бювару. Ґрему здалося, що він цілу вічність протирає окуляри без оправи.
Бауман славився своєю прудкістю. Навіть у відділі вибухівок не бурчали, що він не служив у морській піхоті, і мали до нього ласку.
– У нас двадцять хвилин, – не витримав Ґрем.
– Розумію. Ти вже зателефонував у Ленґлі?
– Не я, а Кроуфорд.
Бауман багато разів перечитав записку, оглянув її згори вниз і з боків, пробігся пальцями по краях. Дістав із книжкових поличок Біблію. Протягом п’яти хвилин у кабінеті чулося тільки дихання двох чоловіків і шерех рисового паперу.
– Ні, – мовив Бауман. – Вчасно не впораємось. Краще використати решту часу для інших можливостей.
Ґрем простягнув до нього порожню долоню.
Бауман крутнув обертове крісло до Ґрема й зняв окуляри. На переніссі виднілися дві рожеві плямки.
– Ти цілком упевнений, що та записка до Лектера – це єдине послання, що він отримав від Зубного ельфа?
– Так.
– Тоді шифр має бути простим. Їм лише потрібен захист від випадкових читачів. Судячи із заводської перфорації на записці до Лектера, там бракує якихось трьох дюймів59. Для вказівок місця небагато. Цифри не збігаються з в’язничним алфавітом – кодом для перестукування. Як на мене, це книжковий шифр.
До них приєднався Кроуфорд:
– Книжковий шифр?
– Схоже на те. Перша цифра, оті «100 молитов», може бути номером сторінки. Парні числа в біблійних посиланнях – рядком і літерою. Але в якій книжці?
– Не з Біблії? – спитав Кроуфорд.
– Ні, не з Біблії. Я теж так спершу подумав. Галати наштовхнули. «Погляньте, якими великими літерами я пишу це послання власноруч». Підхожа фраза, але то тільки збіг, бо далі він згадує до Галатів 15:2. А там лише шість розділів. Те саме з Йоною 6:8 – у Йони чотири розділи. Тож користався він не Біблією.
– Може, назва книжки схована в іншій частини Лектерового оголошення, – сказав Кроуфорд.
Бауман похитав головою:
– Не думаю.
– Тоді Зубний ельф сам указав потрібну книжку. Дав назву в записці до Лектера, – запропонував Ґрем.
– Певно, так і є, – відповів Бауман. – А не можна гарненько допитати Лектера? Я так розумію, що в психіатричній лікарні будуть препарати…
– Три роки тому на ньому вже випробували амобарбітал, аби дізнатися, де він поховав студента з Принстона, – сказав Ґрем. – Лектер видав їм рецепт дип-соусу. Окрім того, якщо ми почнемо його допитувати, то втратимо зв’язок із Ельфом. Якщо наш хлоп сам обрав книжку, то він мав стовідсотково знати, що вона є в камері Лектера.
– Мені точно відомо, що він не замовляв і не просив книжок у Чилтона, – сказав Кроуфорд.
– Що про це розповідали газети, Джеку? Про Лектерові книжки?
– Що в нього є література з медицини, психології та кулінарії.
– Тоді це має бути якесь хрестоматійне видання в цих галузях, настільки класичне, аби Зубний ельф знав напевне, що в Лектера воно є, – сказав Бауман. – Нам потрібен список Лектерових книжок. Маєте такий?
– Ні, – відповів Ґрем, дивлячись на носки своїх черевиків. – Я можу поговорити з Чилтоном… Стривайте. Ренкін і Віллінґем, вони ж переривали його камеру, фотографували все на поляроїд, аби потім розставити речі по місцях.
– То нехай вони перестрінуть мене з фотографіями книжок, – попросив Бауман, збираючи портфель.
– Де?
– У Бібліотеці Конгресу.
Кроуфорд останній раз зв’язався з криптографічним відділом ЦРУ. Комп’ютер у Ленґлі перебирав сполучні й прогресивні підставляння цифр і літер, а також карколомну кількість алфавітних кодів. Безрезультатно. Криптограф погоджувався з Бауманом, що то, певно, книжковий шифр.
Кроуфорд поглянув на годинник.
– Вілле, у нас лишаються три варіанти подальших дій, і обирати треба зараз. Можна вилучити з газети Лектерове повідомлення й нічого не публікувати. Можна вставити наші оголошення, тільки скласти їх простіше, та припросити Зубного ельфа до поштової скриньки. І можна пустити Лектерове послання, нічого не міняючи.
– А ти точно знаєш, що ми ще можемо вилучити його оголошення з «Базікала»?
– Честер припускає, що за п’ятсот баксів майстер виб’є його з гранки.
– Мені б дуже не хотілося спрощувати мову повідомлення, Джеку. Ельф узагалі може покинути листування з Лектером.
– Так, а мені б дуже не хотілося публікувати звістку від Лектера, не знаючи її змісту, – сказав Кроуфорд. – Що такого може повідомити Лектер, про що не відає Ельф? Якщо він дізнається, що в нас є частковий відбиток великого пальця, а його пальчиків немає в жодній базі, то він може випалити собі шкіру на пучках, повидирати зуби й потім реготати з нас у суді, сяючи голими яснами.
– У звіті, який бачив Лектер, відбиток пальця не згадувався. Краще пустити повідомлення Лектера як є. Принаймні заохотимо Зубного ельфа до подальшого контакту.
– А якщо таким чином ми заохотимо його не тільки листуватися?
– Тоді нас іще довго буде млоїти, – відповів Ґрем. – Але це треба зробити.
П’ятнадцять хвилин по тому в Чикаго закрутилися великі друкарські преси, набираючи обертів, доки від їхнього гуркоту в цеху не здійнялася курява. Вдихаючи запах чорнила й розпечене повітря друкарні, агент ФБР чекав нагоди вчепити один із перших примірників.
Серед заголовків на першій шпальті були й такі: «Трансплантація голови!» та «Астрономи вгледіли Бога!»
Агент перевірив, чи на місці приватне оголошення від Лектера, а тоді опустив газету в конверт експрес-доставки до Вашингтона. Одного дня він знову побачить цю газету й пригадає мазок від свого великого пальця на першій сторінці, але це станеться багато років по тому, коли він підведе своїх дітей до особливих експонатів на екскурсії в штаб-квартирі ФБР.
15
Кроуфорд прокинувся вдосвіта від глибокого сну. Побачив темну кімнату, відчув пухкі сідниці своєї жінки, що так затишно тулилися до його попереку. Він не розумів, чому прокинувся, доки не почув другий дзвінок телефону. Слухавку намацав одразу.
– Джеку, це Ллойд Бауман. Я розгадав шифр. Ти маєш терміново дізнатися, про що там ідеться.
– Окей, Ллойде, – відповів Кроуфорд, уже соваючи ногами в пошуках капців.
