Аптекар - Стефані Маєр
Він опритомнів поволі, кліпаючи через яскраве світло над головою. Рукою затулив очі, а потім прийшло усвідомлення. Він пильно поглянув на руку — не прив’язану, перемотану бинтом — і його очі забігали по яскравій кімнаті.
Він обачно повернувся до неї, ворушачи ногами під ковдрою, перевіряючи, чи не прикутий він і досі.
— Що зараз відбувається? — обережно спитав, досі неспроможний зосередити погляд.
— Я вірю тобі, і мені дуже прикро за те, що я тобі заподіяла.
Вона бачила, як він перетравлює почуте. Він обережно підвівся на лікоть, а потім загорнувся у ковдру, розуміючи, що голий. Чудно, як люди, які не мають стосунку до медицини, на це реагують; лікарів загалом оголеність не турбувала. Вона ставилася до оголеності достоту як і інші лікарі, але не визнала б цього. Слід було би вдягнути білий халат.
— Справді ти мені віриш? — спитав.
— Так, я знаю, що ти не той, за кого я тебе мала. Мене… збили з пантелику.
Він сів ближче, ледве посунувшись, чекаючи, поки щось заболить. Але він має добре почуватись — тільки втомлений від м’язових спазмів. І його стегно трохи нитиме, коли вийде місцева анестезія.
— Я… — повів він і завмер. — Що трапилось із твоїм обличчям?
— Це довго розповідати. Можна у чомусь зізнатись, до того як я про це розкажу?
Він мав стурбований вигляд. Через неї? Ні, неможливо.
— Гаразд, — погодився, вагаючись.
Послухай-но, Деніеле, те, що я тобі розповідала — правда. Я не люблю завдавати людям болю. Я вчиняю так лише тоді, коли інший варіант, як на мене, набагато жахливіший. Зі мною ще ніколи в житті не траплялось, щоб я нашкодила геть невинній людині. Ніколи. Не кожен, кого мене просили допитати, був зіпсованим, але вони всі принаймні були частиною схеми. Я вже давно усвідомила, що мій колишній бос опуститься майже до будь-чого, але я досі не вірю, щоб вони підставили мене, попросивши допитувати цілком безневинного.
Кілька секунд він розмірковував.
— Ти просиш у мене пробачення?
— Ні, я не прошу. Ніколи не попросила б. Але я просто хотіла, щоб ти знав. Я ніколи тебе не скривдила б, якби щиро не вірила, що це збереже людські життя. Мені дуже прикро.
— А що з наркобароном? Вірусом? — знервовано спитав він.
Вона насупилась.
— Я отримала деяку нову інформацію. Вочевидь, про де ла Фуентеса подбали.
— І ніхто не загине?
— Не від того, що наркоцар поширить вірус як біологічну зброю, ні.
— Отже, це ж добре, га?
Вона зітхнула.
— Еге. Гадаю, у всьому, що трапилось, це позитивний момент.
— А тепер розповідай, що сталось із твоїм обличчям. Трапилось якесь нещастя? — знову стурбовано звернувся він.
— Ні, мої поранення з’явилися через нову інформацію. Я вже казала, — вона вагалась, як розповісти йому про все.
І раптом він обурився. Його плечі напружились.
— Хтось навмисне таке з тобою зробив? За те, що мене скривдила?
Певна річ, його голова працювала не так, як у людей з її бізнесу. Те, що будь-кому, хто хоча б якось дотичний до місій, є очевидним, для нього є геть незбагненним.
— По суті, так, — відповіла вона.
— Дозволь з ним поговорити, — наполягав він. — Я теж тобі вірю. Знаю, ти справді не хотіла цього робити. Ти намагалась допомогти.
— Насправді причина не в тому. Ееее, Деніеле, пам’ятаєш я раніше показувала тобі ті фото, на яких ти когось упізнав, але не хотів мені казати?
Закрив обличчя. Кивнув.
— Розслабся. Я не прошу тебе в усьому зізнаватись. Це не фокус. Я не знала, що в тебе є близнюк. Вони у справі про це не писали, тому я б…
— Ні, це не Кевін. Той тільки був схожим на нього, але це неможливо. Кевін помер. Він помер торік за ґратами. Я не знаю, хто це, хіба що я один з трійні, але, гадаю, мати б це помітила…
Він замовк, спостерігаючи, як змінювався вираз її обличчя.
— Що таке? — спитав.
— Не знаю, як тобі сказати.
— Що сказати?
Мить вона вагалась, а потім, підвівшись, пішла до столу. Він стежив за нею поглядом, потім сів, добре підібгавши ковдру навколо талії. Вона спинилась і поглянула на підлогу. Він подивився слідом за нею.
Кевін Біч був повернутий обличчям у бік, де сидів Деніел. Дивовижно, настільки він був схожий на Деніела, коли лежав непритомний, адже напруження з його обличчя цілком зникло.
— Кевін, — прошепотів Деніел.
Спочатку його обличчя зблідло, а потім розчервонілось.
— А ти знав, що твій брат працює на ЦРУ? — спитала вона тихо.
Він приголомшено підвів очі.
— Ні, ні, він був у в’язниці. Він торгував наркотиками, — він захитав головою. — Наше життя погіршилось, коли батьки померли. Кев з’їхав із глузду. Почав сам себе знищувати. Тобто після Вест Поїнту…
— Вест Поїнту?
— Так, — мовив він з беземоційним виразом обличчя. Мабуть, він не міг збагнути. — До наркоти він був іншою людиною. Закінчив школу майже найкраще у класі. Його прийняли до школи Рейнджерів армії США… — Деніел замовк, спостерігаючи, як вона супиться через почуте.
Певна річ. Алекс придушила зітхання, засмучена тим, що не звернула більшої уваги на пробіли у файлі, що не відшукала якусь бібліотеку, де могла б безпечно дослідити родинні зв’язки Деніела.
Деніел знову опустив очі на брата.
— Він же не мертвий, га?
— Просто спить. За кілька хвилин прокинеться.
Деніел насупив брови.
— У що це він вдягнувся?
— Щось на кшталт військового броньованого мундира, мабуть. Я на цьому не знаюся.
— ЦРУ, — прошепотів він.
— Загін зі спецоперацій, гадаю. Твій брат не знищував себе, він просто змінив підрозділ. Тому він мав стосунки з наркобароном.
Погляд широко розплющених очей протверезів.
— Він допомагав наркобарону поширювати вірус? — прошепотів він.
— Ні. Він, власне, знешкоджував його. Фактично ми на одному боці, хоча, дивлячись на нас, цього не скажеш, — вона штурхнула його тіло, що лежало горілиць, пальцем ноги.
Він прихилив голову до її голови.
— Так це Кевін з твоїм обличчям таке зробив?
Дивно, але він, як видавалось, більше засмутився через те, що його брат із нею зробив, ніж через те, що він — злочинець-убивця.
— Так, а я зробила це з ним, — штурхнула ще раз.
— Але ж він прокинеться?
Алекс кивнула. Її турбувало те, що Бетмен прокинеться. Буде недобре. А Деніел так добре до неї поставився, вислухавши все. Мабуть, він змінить думку, коли його брат заговорить.
Він ледве помітно всміхнувся,
