Аптекар - Стефані Маєр
Кевін розреготався. Вона уявила, який має вигляд.
— І хто тепер прикутий до підлоги? — спитав він.
— Досі ти, — пробурмотів Деніел.
Почувши голос хазяїна, пес почав підвивати й роззиратись. Забравши лапи зі столу, він пішов огледіти Кевіна, раз рикнувши на неї. Кевін ляскав пса по морді, поки той, нагнувшись, лизав хазяїнові обличчя, тривожно скавучачи.
— Добре, друже. Зі мною все гаразд.
— Він таки подібний до Ейнштейна, — мовив Деніел із подивом у голосі.
Пес насторожено підвів очі, почувши незнайомий голос.
Кевін поплескав Деніела по нозі.
— Молодець, він хороший. Хороший, — лунало як чергова команда.
І справді, припинивши скиглити, пес пішов до Деніела, жваво мотляючи хвостом.
Деніел погладив величезну голову, наче то була найприродніша у світі річ. А потім занурив пальці в густий смух, немов оцінюючи.
— Він чудовий.
Руки в неї почали втомлюватись. Вона спробувала перекласти їх, досі не зводячи очей з того, що відбувається внизу, але пес кинувся до столу й знову загарчав.
— Можна сподіватись, що ти відкличеш свого пса? — звернулася вона до хазяїна, намагаючись говорити стримано.
— Можна, якщо ти кинеш ключі.
— А якщо віддам ключі, ти мене не вб’єш?
— Я вже сказав, що відкличу пса. Не будь жадібною.
— Тоді, мабуть, я краще тут висітиму, поки газ усіх вас не відключить. У Деніела, мабуть, ще вдосталь клітин мозку, на які хочеться зглянутися.
— Бач, мабуть, у мене все буде добре. Бо навіть коли Ейнштейн до тебе не дістанеться, то Деніел може. І якщо газ подіє після того, як він забере в тебе протигази… звісно, коли безтямною впадеш на підлогу, не помреш, певна річ, але нічого доброго тобі з того не буде.
— А чому б мені таке робити? — спитав Деніел.
— Що? — перепитав вимогливо Кевін.
— Вона на нашому боці, Кев.
— Стривай. Чи ти здурів? У нас тут два дуже відмінні боки, малий. Твій брат — на одному, а садистка, яка тебе катувала, — на іншому. А ти на якому боці?
— Гадаю, на боці здорового глузду.
— Добре, — промимрив Кевін.
— І це не твій бік, Кев.
— Що?
— Вгамуйся. Дозволь мені виступити посередником у вашому тимчасовому перемир’ї.
— Повірити не можу, що ти особисто не прагнеш її зупинити.
— Вона тільки робила те, що й ти зробив би на її місці. Визнай: якби ти знав, що хтось хоче вбити мільйони людей, а тобі потрібно знайти спосіб йому завадити, як би ти вчинив?
— Знайшов би інше рішення. Як я і зробив. Послухай-но, Денні, — ти тут не в своїй лізі. Я знаюсь на таких, як вона. Такі люди — навіжені. Вони отримують якесь збочене задоволення, завдаючи людям болю. Вони — як отруйні змії; до них не можна повертатися спиною.
— Вона не така. Та й що тобі до того? Це ж мене катували. Що ти взагалі про таке знаєш?
Кевін просто хвилину витріщався на нього із кам’яним обличчям, а потім показав прикутою лівою рукою на прикуту ліву ногу, ворушачи чотирма пальцями.
Деніелу знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що той має на увазі, а потім він із жахом вдихнув.
— Дилетанти, — глумилася Алекс з-під стелі.
— Нічого не знаю, — відповів Кевін холодно. — Мені вони здалися досить нормальними.
— Чи вони отримали те, за чим прийшли?
У горлі в нього заклекотіла невіра. — Знущаєшся?
Вона здійняла брову. — Отож я й кажу.
— А ти змусила б мене говорити?
Її губи розтяглись у ледве помітну усмішку.
— О, певна річ.
Краєм ока вона помітила, як Деніел судорожно здригнувся.
Пес затих, але досі стояв нашорошено прямо під нею. Він ніби був спантеличений тим, що його хазяїн так спокійно розмовляє з його жертвою.
— Агов, я знаю, хто ти така, — мовив він несподівано. — Так, мала. До мене дійшла чутка про тебе. Перебільшена. Кажуть, ти ніколи не хибила. Дісталась вершин успіху.
— Вона не перебільшена.
Вираз його обличчя був скептичний.
— Ти працювала зі стариганом, Схибленим Ученим, отаке йому дали прізвисько. В Агенції тебе нарекли Олеандром. Направду, я спочатку сам не склав усе докупи, бо чув, що ви обидва загинули в якомусь нещасті в лабораторії. І ще я завжди гадав, що олеандр гарний.
Деніел хотів був щось сказати, але вона перебила його.
— Олеандр? Який жах!
— Га?
— Квітка? — буркнула сама до себе. — Вона ж така пасивна. Отрута не труїть. Це просто інертна дійова речовина.
— А як у відділі тебе називали?
— Аптекарем. А доктор Барнабі не був схибленим ученим. Він був генієм.
— Хоч круть-верть, хоч верть-круть, — мовив Кевін.
— І знову про перемир’я, про яке я вже згадував, — устряв Деніел.
Судячи з того, як він глянув на її кисті та передпліччя, вона сподівалася, що він збагнув, як їй боляче.
— Алекс віддасть мені ключі, а ти, Кевіне, накажеш Ейнштейну облишити її. Коли я вирішу, що все під контролем, я відпущу тебе, Алекс. Ти довіряєш мені?
Він дивився на неї своїми широко розплющеними світло-карими очима, поки Кевін захлинався від невимовної люті.
— Ключі у лівій передній кишені в моїх джинсах. Я передала б, але якщо заберу руку — впаду.
— Стережися, вона нападе на тебе!
Утім, здавалось, що Деніел братового попередження навіть не почув.
Залізши на стілець, він був навіть дістався вище, ніж вона висіла. Йому навіть довелось впертися спиною у пінопластову стелю. Одну руку він поклав їй на спину, підтримуючи її, і іншою обережно добув ключа з кишені.
— Вибачте, що мій брат такий незграбний у спілкуванні, він такий від народження, — прошепотів він.
— Ану не вибачайся за мене, йолопе! — загорлав Кевін.
Деніел їй усміхнувся, узяв ключі й зійшов униз. Вона фактично погоджувалась із Кевіном. Як міг Деніел так з нею поводитись? Де його цілком природна зневага? Де його притаманне людям прагнення помститись?
— Ключі в мене, Кев. Маєш шворку для пса?
— Шворка? Ейнштейну не потрібна шворка!
— То що пропонуєш?
Кевін жовчно глянув на нього.
— Добре. Я хотів би особисто її прикінчити.
Він свиснув псу: «Вільно, Ейнштейне!».
Пес, який тривожно йшов за Деніелом, коли той наближався до Алекс, тепер покірно пішов до хазяїнової голови, спокійно сів, висолопивши язика й немов усміхаючись. Занадто зубастою усмішкою!
— Відпусти мене.
— Спочатку дами, — залізши на стілець, Деніел подав їй руку. — Допомогти?
— Схоже, я її вже отримала, — вона опустила ноги на стіл, розім’яла руки, намагаючись дотягнутись до пальців на ногах. Як вона сюди залізла? Утомлені руки зіскочили.
— Отак, — Деніел, схопивши Алекс за стан, коли вона падала, поставив її
