Чужа гра - Сергій Ухачевський

— Мне скажут готовить новое покушение.

— Собирай своих пацанов и иди под меня. Мне нужны люди.

— Пока у меня свои планы.

— В пр-рынципе, скоро начнется такой передел территорий, что еще не снился бандитам. Они по дуре воюют друг с другом, но играют этим на руку ментам. А менты не понимают: когда не станет нас, сюда придут чечены и московские воры.

— Все это лирика, — зітхнув Валентин. — Лично мне похую, кто здесь будет заправлять. Я без работы не останусь. Но сейчас знаю одно: убивать тебя не хочу и не буду.

— Значит есть время подумать, как все сделать красиво.

—… У меня к тебе просьба. Знакомой нужна работа, долларов на шестьсот… Ее Осман уволил.

— Я слышал про проблемы Османа, — посміхнувся. — … Любовь?

— Да нет, просто хорошая девчонка.

— Пусть завтра обратится в «Имидж-классик», ее примут…

Через півгодини Валентин був в Олени. Зайшовши у квартиру, наче наштовхнувся на своє минуле. У такій кімнатці колись теж мешкав: обшарпані стіни, перехняблені меблі, потовчений диван і старий телевізор. На кухні — раритетний холодильник, закопчені стіни. Тут здавна жили лише квартиранти. Хоч Оленка зробила все, щоб створити затишок: почепила на вікна куртини, на стіни — килимки, кілька іконок, карту Києва.

— Я домовився за роботу, завтра й підеш, — повідомив з порога.

Дівчина зраділа. Валентин вирішив з нею підійти в «Імідж-класік», бо ж доведеться згадувати ім’я Сліпого. Краще, щоб Оленка не чула.

… Він не любив горілку, але випив кілька чарок. Оленка щебетала, розповідала про сусідів-негрів, що торгують наркотиками, про сусідку, чотирнадцятирічну повію. Похвалялася, що її Ромасик — головний редактор «Бізнес-інформу». Кіря знехотя усміхався, спроквола відповідав, але поглядом роздягав дівчину. Потім пішов у магазин по коньяк, а коли повернувся, Оленка постелила одну постіль.

Валентин відставив убік сумку і ґвалтовно взяв її. У неї було гаряче піддатливе тіло, соковиті губи. Дівчина солодко стогнала і скрикувала від задоволення, вигиналася змією в його руках. Іноді здавалося, що втрачала свідомість, але вмить отямлювалась і дивилася на партнера божевільними скляними очима.

Через півгодини вони лежали на розваленому вщент дивані. Стоси книг, що слугували підпорами і вирівнювали матраца, розвалилися. Олена задихано промовила:

— Никогда не думала, что можно так… По-настоящему… Ты такой сильный, резкий. Мне никогда не было так хорошо.

— Врешь, наверное.

— Нет. Роман занимался этим часами, но он эгоист.

— С мужчиной в кровати нельзя говорить о других.

— Можна, если видишь его в последний раз.

— Хочешь, поедем машиной в Чорнополь?

— После того как решим с работой?.. Давай!

… Коли приїхали до Чорнополя, Оленка взяла у Валентина в борг двісті доларів і купила Романові сигнет, як той просив.

Анджея випустили із СІЗО тридцятого грудня. Спрацювала дружня команда: Швець — Гаркавий — Краснов. Одного зека, що перебував за ґратами, почали жерти докори сумління — він написав заяву про свою причетність до крадіжок з квартир громадян Мордехая Вулфсона, Зої Верхарн та інших. Повідомив, що передав викрадені цінності в рахунок погашення боргу Ковалю. Йому влаштували слідчий експеримент на квартирі, яку пограбував. Під час експерименту зеку вдалося накивати п’ятами. Потім Максимів отримав інформацію про перебування втікача в Чехії.

Кримінальний люд Чорнополя святкував звільнення Анджея. Зустрічати його під в’язницю приїхали: мама, що приписувала заслуги у визволенні сина собі, Гуцул, Гаркавий, Краснов, Шарик і Карась. Ірина стояла між ними, як першокласниця і плакала. Андрій обняв і розцілував її, прошепотів на вухо: «Я так за тобою скучав!». Він відпочив, підкачав м’язи.

Невдовзі кортеж з десяти розкішних машин від’їхав від в’язниці. В дорозі почали стріляти шампанським.

Обідати поїхали в «Калину», де накрили столи. У центрі стояла велика ялинка. Новорічна атмосфера заохочувала до веселощів. Гаркавий переодягнувся на Діда Мороза, Саша — на Снігуроньку, хоч її габаритам пасувала б роль розжирілого Колобка. Ангел з Калачем узяли гітари, Краснов — баян, і коли Андрій вийшов з лазеньки, заспівали «Таганку», а потім «Наша служба и опасна и трудна». Намагалися на цю мелодію співати «У лісі, ой, у темному».

Присутність Краснова з почтом надавала значущості події. Відомий бізнесмен, що постійно з’являється в російських теленовинах з президентом, вітав в’язня совісті Андрія Коваля. Приїхав Швець. Запобігливо привітався з гостями, слиняво розцілував Андрія і крикливо пообіцяв, що буде рішуче боротися зі свавіллям у правоохоронних органах. Анджей міцно потиснув руку Швеця своєю клешнею. Теодор Данилович через силу втримав на обличчі посмішку.

… Андрій сидів за окремим столом з дружиною, батьками, тестем. Теща не приїхала — Василько продовжував хворіти, і лікарі не могли встановити діагноз. Анджей випив чарку коньяку і поцілував дружину в губи.

— Як тобі там було? — запитала Ірина.

— Відпочив. Тільки слідчий діставав — побачу де в місті, розірву. Тями немає, а форсу на десятьох прокурорів. Один нормальний мужик був — Максимів. Коли приїжджав, обіцяв, що волі мені не бачити щонайменше п’ять років.

— Він тебе обіцяв посадити, а ти кажеш — «нормальний мужик»?

— Ми граємо в одну гру. Вчора він мене обіграв, сьогодні я.

— Мені надокучило. Не хочу, щоб ти грав, хочу, щоб ти жив зі мною і не пхався до брудних справ. Знав би ти, як це бути одній, коли поряд, наче маніяки, — охоронці.

— Ми будемо разом, щойно закінчу справи… Подивися, які з нами люди, з ними нічого боятися…

Згодом компаньйони перейшли в малу залу. На розмову запросили Гаркавого, Карася, Шарика, Краснова, Гуцула, Князя та Ангела. Швець, зрозумівши, що зайвий, поїхав геть. Інші гості перебазувалися до бару.

Краснов, червоний, зіпрілий, уловивши