Жартівники - Мирослав Сивицький

Той витріщився на кольорову світлину, на котрій він стоїть на ґанку поряд з батьком, а за стіною кукурудзи біжить гола дівчина.

— Мало того, — Іллярій тицьнув пальцем у постать дівчини, — у неї в сумочці був портативний магнітофон і вся твоя галіматня про серце та печінки внесена слідчим до протоколу допиту. Босаки, стрічка, фото долучені до речових доказів, а це вже тобі не смішки. Будь-яка спроба вбивства строго карається, а вбивство заради гендлю людськими органами, сам розумієш на що тягне…

— Що ти таке кажеш, Іллярію! — затерпла Ада. — Що ж тепер з цього всього буде?

— Те, що має бути! Посадять твого бовдура!

— Нашого…

— Ні, твого! — враз чомусь скипів Іллярій. — То ти його розпанькала. Аякже — єдинак! Тепер і жни, що посіяла… Я ж навіть пальцем не поворушу, аби щось зробити. Я вас обох попереджав? Попереджав! Я забирав був у нього машину? Забирав! Хто її завжди повертав? Хто?! З мене вистачить, аж тепер він мене дістав!

— Тату, мамо, перестаньте! Посадять! Знайшли проблему! Викручусь… Мені зараз потрібна машина. Де мій «Мерседес»?

— Твій? Ти на нього заробив? Подякуй мені, що дихаєш свіжим повітрям, а не запахами параші. Бо хто знає, як все обернеться завтра.

— Невже, Іллярію, нічого не можна вдіяти? — переляк у Ади проминає і вона готова сама кинутись в оборону свого сина. — У тебе ж навколо знайомі.

— Знайомі, знайомі… — злегка буркотить Іллярій й намагається зняти напругу з трагікомедії, котру сам затіяв. — Завтра прокурор вирішить, чи брати під варту, а чи лише підпис про невиїзд.

Роман, що від початку розмови не сприймав усього всерйоз, і не йняв віри жодному батьковому слову, несподівано відчув, як острах заповзає під шкіру. І не арешт його лякав, а інше. Вистачить лише поголосу про нього, як хисткий місточок, налагоджений поміж ним і Антоніною, полетить у провалля.

— Послухай, батьку, я кілька разів намагався тобі щось сказати, але ти все гарчиш на мене та гарчиш. Не всі можуть бути такими прямими стовпами, як ти, то постарайся сприйняти свого сина таким, яким він уже вдався. Чия в тому вина, розбирайтесь поміж себе. В одному мати має рацію: ти справді відома й досить впливова у місті людина. Попри твою славу й в мене високий рейтинг, особливо серед, як ти щойно виразився, спідниць. Ото ж ти виплутуєш мене з цієї халепи, я ж, для твого заспокоєння, наважуся на відчайдушний крок і негайно одружуюсь!

— Ти одружишся? Та яка піде за такого телепня!

— Будь спокійний, коли скажу, то вухам своїм не повіриш.

— Ну, ну то вже цікаво.

— Ще й як! — він витримав паузу й видихнув. — Донька мера!

— Якого ще мера?

— Нашого міста, шанованого усіма пана Лисенка.

— Ти що, забагато випив? Адо, що він таке верзе.

— Дитина каже правду. Він давно з нею водиться.

— Ну то що, батьку? Якщо згода, наступної неділі можемо йти на оглядини.

— Ти це серйозно? — не вірить Іллярій. — Хочеш позбиткуватися наді мною?

— Ні, батьку. Цього разу це не жарт. Ну то що, приймаєш мої умови й усе владнаєш?

— Ну, коли це справді так, то я згоден… А ти не посміхайся, не посміхайся! — весело гримнув на Аду. — Ти ще натерпишся від нього, через свою доброту. Ще не раз згадаєш мої слова…

— То де мій «Мерседес»?

— Я його справді продав.

— Жаль, — несподівано для Іллярія надто флегматичне прореагував Роман на це.

— Переб'єшся.

— Авжеж… — підлабузнюється Роман, — їздять же люди тролейбусами, а я що гірший? А зараз дозволь, я візьму твій раритет.

— Гаразд, бери. Тільки сьогодні, й тільки один раз! І гляди, там муфта веде й слабкі гальма.

— Хіба на тому драндулеті розженешся…

— Побалакай, то я передумаю.

— Іди вже! — Ада підштовхнула сина. — У батька зм'якне серце і, як весільний подарунок, купить інше авто…

24

— Де це наша Надя затримується? — Неоніла, з чорним, як у ворона крило, волоссям, з тонкими рисами обличчя й карими очима, що зоріють під стрілчастими віями, одірвалася від конспекту й поглянула на годинника, що вицокував на причілковій стіні.

— Скоро година, як львівський проїхав.

— Хіба вона подалась додому? — дивується, причісуючись біля дзеркала її копія, сестра-близнючка Зоряна. — У суботу вона казала мені, що не поїде.

— Тоді де вона? — Неоніла з грюкотом відсунула стільця, підійшла до шафи — усі Надійчині речі були на місці.

— Я приїхала першим поїздом, то й вже не було, — озвалась Світлозара, також гарно складена русява дівчина, з трошки кирпатеньким носиком і ледь примруженими очима, що виблискували задерикуватим вогником. — А Тонька казала, що зрання за неї розпитував якийсь лисий пень. На чорному «Мерсі» приїжджав.

— Не пішла ж вона з ним на побачення…

Крізь відчинену кватирку знадвору донеслось легеньке хурчання, тоді заскрипіли гальма й майже одночасно хряснуло двоє дверцят.

— Оба-на! — вигукнула Неоніла, першою визирнувши у вікно. — Наша згуба з'явилась!

Дівчата вмить приклеїлись до вікна. На протилежному боці вулички, біля темно-вишневих «Жигулів» поставний парубок легенько підтримував за стан їхню подружку, лагідно всміхався й словам, зміст яких розчинявся у повітрі й жодне не долітало до вух дівчат. Ось Надійка обвила руками шию парубка, вліпила в щоку поцілунок, і через мить на східцях ґанку зацокотіли її кроки. Хлопець сів за кермо, й легківка тихенько покотилась зміїстою вуличкою униз до центра міста.

— Т-так. Розказуй! — заатакували, лише поріг переступила.

— Що за мужик?

— Де ти нічку ночувала?

— І не одну! — цілується з подругами Надійка.

— Ну-у, не муч!

— Я була в казці!

— Мужик кльовий. У його обіймах, що на сьомому небі! — блимає задерикуватим вогником Світлозара.

— Надю, не тягни. Чеши, — нетерпиться і Зоряні.

— То страшенно довга історія… Що там сьогодні у нас на першій парі? Неоніло, де мої конспекти?

— Куди ти їх втулила, там і стоять. Розповідай же…

— Спочатку в одній із фазенд «Дачного соціалізму» з мене хотіли вирізати серце, печінки, здається ще й нирки і продати, — Надійка підійшла до шафи й стала перебирати свій одяг.

— Як же ти потрапила на оту фазенду?

— Оцей типик завіз! — Надійка подала фотознімок.

— Ромчик! — вигукнула Світлозара. — Як це йому вдалося?

— Я сама, як дурка, полізла до нього в машину.

— Якого біса?

— Вже дуже делікатно просив показати йому, де вулиця Сакко.

— Звідки він довідався, де ми живемо? — з ока зиркнула Неоніла на Світлозару.

— Я не знаю, — стенула та плечима. — Може від моєї сестри, а може коли потрапив йому на очі конверт зі