Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Аж ніяк, — заперечив Нік. — Це все ж таки аеропорт, друже, а не якась там збіса сіножать, але чи відчуваєте ви запах пального або мастила? Я — ні.

Браян потягнув носом. І не відчув нічого. Якби повітря було отруєним — він сам не вірив у це, але якби, — тут мусив би бути якийсь токсин повільної дії. Схоже, його легені переробляють це повітря цілком добре. Але Нік правий. Не відчувається жодного запаху. І тієї іншої, більш ефемерної властивості, яку цей британець щойно назвав смаком… цього теж нема. Повітря за відчиненими дверима було на смак абсолютно нейтральним. Немов консервованим.

— Там щось погане? — з тривогою запитала Бетані Сімз. — Тобто, я не певна, що дійсно хочу знати, якщо там щось погане, але…

— Нічого тут нема поганого, — сказав Браян. Він порахував голови, вийшло десять, і знову обернувся до Ніка: — Той парубок позаду і досі спить. Як гадаєте, варто нам його розбудити?

Нік на мить задумався, а потім похитав головою:

— Краще не треба. Хіба у нас уже не вдосталь проблем, щоб іще гратися в няньку біля хлопця з похміллям?

Браян усміхнувся. У нього була точно така ж думка.

— Ну, гадаю, вдосталь. Гаразд, Ніку, ви рушаєте першим. Підтримуватимете низ сковзанки. Я допомагатиму стрибати іншим.

— Може, краще вам спускатися першим? На той випадок, якщо мій галасливий приятель вирішить знову вчинити скандал щодо позапланової посадки. — «Позапланової» він промовив як «поза-плавно-вої».

Браян кинув погляд на чоловіка у светрі під горло. Той, тримаючи в руці худенький портфель з монограмою, стояв у хвості вервечки, байдуже втупившись очима в стелю. Його обличчя виразом цілком скидалося на обличчя магазинного манекена.

— Не буде в мене з ним ніяких проблем, — сказав Браян. — Бо мені насрати, що він робитиме. Може йти, може лишатися, мені це однаково.

Нік вишкірився:

— Ну що ж, так мені годиться.

— Розпочинаймо велику висадку.

— Туфлі зняли?

Нік показав у піднятій руці пару чорних лоферів з тонкої козячої шкіри.

— Окей… катайте. — Браян обернувся до Бетані. — Дивіться уважно, міс, ви наступна.

— О, Боже… я ненавиджу таке лайно.

Тим не менше, Бетані тісніше присунулася до Браяна і боязко спостерігала, як Нік Гопвел впорається зі сковзанкою. Нік стрибнув, одночасно високо задравши ноги, як людина, що робить вправу «сіт-дроп» на батуті. Приземлившись на дупу, він поїхав донизу. Виконано це було зграбно; підніжжя сковзанки ледь поворухнулося. Стукнувши об бетон ногами в довгих шкарпетках, він випростався, крутнувся і зробив жартівливий поклон зі зчепленими за спиною руками.

— Легко, як дурному з гори збігти! — гукнув він. — Наступний клієнт!

— Це ви, міс, — мовив Браян. — Вас же звуть Бетані?

— Так, — відповіла дівчина нервово. — Не думаю, що зможу це зробити. Я у всіх трьох семестрах завалила фізкультуру, і зрештою мені натомість дозволили знову здавати домашню економіку[124].

— У вас добре вийде, — заспокоїв її Браян. Йому подумалося, що люди користуються сковзанкою без зайвих умовлянь і з куди більшим ентузіазмом, коли бачать якусь очевидну загрозу — діру у фюзеляжі або пломені з двигуна лівого борту.

— Туфлі зняли?

Туфлі — насправді то були старі рожеві кросівки — Бетані зняла, проте все одно вона намагалася відступити від дверей і яскраво-помаранчевої сковзанки за ними.

— Можливо, якби я могла трохи випити перед цим…

— Містер Гопвел тримає сковзанку, і з вами все буде гаразд, — умовляв Браян, починаючи вже хвилюватися, що доведеться її зіштовхувати. Йому цього не хотілося, але якщо вона зараз не стрибне, він так і зробить. Не можна їм дозволяти переходити у хвіст черги, сподіваючись що до них повернеться хоробрість; це велике табу, коли йдеться про евакуаційну сковзанку. Тільки-но так зробиш, їм усім захочеться у хвіст черги.

— Нумо, Бетані, — раптом промовив Алберт. Він дістав футляр зі своєю скрипкою з горішнього багажника і тримав його під пахвою. — Мене ця штука до смерті лякає, але якщо ти спустишся, я теж зможу.

Вона глянула на нього, зачудована:

— Чому?

Обличчя в Алберта геть почервоніло.

— Бо ти дівчина, — пояснив він просто. — Розумію, я сексист, отакий пацюк, але кажу, як є.

Бетані затрималася на ньому поглядом, потім розсміялася і повернулася до сковзанки. Браян уже вирішив її підштовхнути, якщо вона знову озирнеться чи відступить, але Бетані зважилася.

— Боже, як би мені хотілося трохи курнути, — промовила вона і стрибнула.

Вона бачила, яким манером стрибнув на дупу Нік, тож знала, що робити, але в останню мить втратила дух і знову спробувала підібрати під себе ноги. В результаті її занесло на край пружної поверхні сковзанки. Браян уже було вирішив, що зараз її викине за край, але Бетані сама побачила небезпеку й зуміла відкотитися назад. Вона гунула вниз схилом, лежачи на правому боці, з рукою за головою, з блузкою, задраною ледь не до потилиці. Потім її вловив Нік і вона зійшла на землю.

— Ох, Боже мій, — видихнула Бетані. — Наче знов у дитинство повернулася.

— З вами все гаразд? — спитав Нік.

— Йо. Гадаю, трішки обмочила трусики, але все гаразд.

Нік їй усміхнувся і знову повернувся до сковзанки.

Алберт винувато подивився на Браяна і простягнув футляр.

— Вам не важко буде це потримати? Я боюся, що, якщо впаду зі сковзанки, скрипка може розбитися. Батьки мене вб’ють. Це «Ґретч»[125].

Браян взяв футляр. Обличчя в нього було спокійним, серйозним, хоча в душі він усміхався.

— Можна, я подивлюся? Колись я теж був грав на такому інструменті, тисячу років тому.

— Звісно, — кивнув Алберт.

Така цікавість справила на хлопчика заспокійливий ефект… на що якраз і сподівався Браян. Він розстебнув три застібки і відчинив футляр. Скрипка всередині дійсно виявилася «Ґретч», та ще й не з останніх серед інструментів цієї престижної марки. Браян подумав, що за ті гроші, які вона коштувала, мабуть, можна було б купити якийсь компактний автомобіль. Він бренькнув на грифі чотири швидкі ноти: «Мій пес мав бліх»[126]. Вони продзвеніли ніжно і красиво. Браян зачинив і замкнув футляр.

— Зі мною вона буде в безпеці. Обіцяю.

— Дякую.

Алберт став у дверях, набрав повні груди повітря, а потім його випустив.

— Джеронімо[127], — вигукнув він слабеньким голоском і плигнув. Руки про цьому він сховав собі під пахви: берегти пальці в будь-якій ситуації, де можливе фізичне ушкодження… це так в’їлося в нього, що стало майже рефлекторним. Упавши дупою на сковзанку, він акуратно з’їхав донизу.

— Добре виконано! — похвалив Нік.

— Нічого особливого, — процідив Козир Кавснер, відступив убік і ледве не зашпортався у власних ногах

— Алберте! — гукнув