Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Прошу, я не хочу вмирати! Я просто не хочу вмирати!

— Товариші, це нормальна турбулентність, — голос Браяна в динаміках звучав спокійно, хоча Бобу Дженкінсу здалося, що він дочув у тому голосі насилу контрольований страх. — Просто зберігайте…

Знову ривок, кручене сіпання. Знову гуркіт — це решта склянок і міні-пляшечок посипалися з перекинутого візка для напоїв.

— …спокій, — завершив фразу Браян.

Ліворуч, через прохід від Дона Ґефні:

Рии-ип.

Ґефні обернувся в той бік:

— Зараз же припини, мазефакере, бо я тобі просто в пельку запхаю те, що ще залишилося від того журналу.

Креґ люб’язно поглянув на нього:

— Нумо спробуйте, старий козел.

Літак знову стрибнув угору і впав униз. Алберт перехилився через Бетані до вікна. Її груди м’яко притиснулися до руки хлопця, і вперше за останні п’ять років це відчуття не прогнало відразу ж усе інше йому з голови. Він вдивлявся крізь вікно, відчайдушно шукаючи проріхи в хмарах, намагаючись власною волею прорвати ці хмари.

Там не було нічого, крім різних відтінків темно-сірого кольору.

2

— На якій висоті їх нижня межа? — запитав Нік. Тепер, коли вони вже цілком занурилися в хмари, здавалося, він заспокоївся.

— Не знаю, — сказав Браян. — Нижче, ніж я сподівався: єдине, що я можу вам сказати.

— Що буде, якщо ви втратите запас висоти для маневру?

— Якщо прилади в мене бодай трохи підгулюють, ми пірнемо у воду, — просто відповів Браян. — Втім, я сумніваюся, що вони брешуть. Якщо ми знизимося до п’ятисот футів, а прояснення так і не станеться, я підніму нас знову і полетимо на Портленд[114].

— Може, вам варто було б спрямувати туди просто зараз?

Браян похитав головою:

— Метеоумови там майже завжди гірші, ніж тут.

— А як щодо Преск Айла?[115] Хіба не там міститься база дальньої авіації Стратегічного командування ВПС?

Браян лише на мить здивувався, що цей парубок знає набагато більше, ніж мусив би.

— Вона поза нашою досяжністю. Ми розіб’ємося в лісах.

— Тоді й Бостон також поза нашою досяжністю.

— Будьте певні.

— Починає скидатися на те, друже, що це було неслушне рішення.

Літак запірнув у черговий потік турбулентності і почав труситися, наче тяжко застуджений пес. Зайнятий необхідними корегуваннями, Браян дочув приглушені крики з пасажирського салону, йому б хотілося пояснити їм, що в цьому нема нічого страшного, що «Боїнг-767» здатен витримати турбулентність удвадцятеро гіршу. Що справжня проблема — це нижня стеля хмарності.

— Ми ще на плаву, — сказав Браян.

Висотомір стояв на 2200 футах.

— Але ми вже втрачаємо простір для маневру.

— Ми… — Браян осікся. Хвиля полегшення майнула по ньому, наче хтось прохолодною рукою провів. — Ось воно. Проходимо.

Хмари перед чорним носом «767-го» швидко рідшали. Відтоді як вони пролетіли над Вермонтом, Браян уперше побачив у цій біло-сірій ковдрі напівпрозору проріху. Крізь неї прозирали свинцеві кольори Атлантичного океану.

Браян повідомив у мікрофон:

— Леді і джентльмени, ми досягли нижнього рівня хмарності. Я очікую, що, коли ми вийдемо з хмар цілком, ця невеличка турбулентність полегшає. За кілька хвилин ви почуєте гуркіт під вами. Це випускатимуться і зафіксуються на своєму місці шасі. Я продовжую наше зниження в напрямку Бенгора. — Вимкнувши мікрофон, він кинув короткий погляд на чоловіка в штурманському кріслі. — Побажайте мені удачі, Ніку.

— О, ще б пак — щиро бажаю, друже.

3

Лорел, затамувавши подих, дивилася у вікно. Хмари розступалися тепер швидко. Низкою коротких зблисків вона побачила океан: хвилі, білі баранці, потім скибка великої скелі, що стирчала з води, наче ікло мертвого чудовиська. Око мигцем вловило щось яскраво-помаранчеве, мабуть, буй.

Вони пролетіли над якимсь порослим деревами острівцем, і, нахилившись, тягнучи шию, Лорел розгледіла прямо по курсу узбережжя. Цей вид від неї на безкінечні сорок п’ять секунд затулили тонкі цівки димчастої хмари. Коли вони розвіялися, «Боїнг» летів уже над землею. Вони промайнули над полем; клаптиком лісу; над чимсь схожим на ставок.

«Але де ж будинки? Де дороги й машини, де всі будівлі, де високовольтні дроти?»

І тоді з її горла вирвався зойк.

— Що там? — ледь не криком почала питатися Дайна. — Що там, Лорел? Щось лихе?

— Нічого! — переможно гукнула Лорел. Нарешті вона побачила внизу вузьку дорогу, що вела до якогось маленького прибережного містечка. Звідси, згори, воно скидалося на іграшкове селище з припаркованими вздовж центральної вулиці крихітними машинками. Вона побачила церковний шпиль, місцевий гравійний кар’єр, бейсбольне поле «Малої ліги». — Нічого лихого! Там все, як треба! Все на місці, як треба!

Позаду неї подав голос Роберт Дженкінс. Тоном спокійним, врівноваженим і глибоко безрадісним:

— Мадам, — сказав він. — Боюся, ви дуже помиляєтеся.

4

Довгий білий авіалайнер линув неспішно над землею за тридцять п’ять миль на схід від Бенгорського міжнародного аеропорту. На його хвості великими, гордими цифрами значилося «767». Уздовж фюзеляжу похиленими назад літерами, що натякало на швидкість, йшов напис «Американська гідність». На обох боках носа виднівся фірмовий знак авіакомпанії: великий червоний орел. Розпростерті крила всіяні синіми зірочками; кігті загнуті, а голова трохи нахилена. Як і літак, що він його прикрашав, цей орел явно заходив на посадку.

Наближаючись до простертого попереду міста, літак не відкидав тіні на землю; дощу не було, але й сонця також, ранок був сірим. Розкрилося черево лайнера. Вивалилося й розсунулося шасі. Колеса зафіксувалися на належних їм місцях під корпусом і кабіною.

«Боїнг» рейсу № 29 «Американської гідності» зісковзнув на глісаду[116] в бік Бенгора. Одночасно він трішки кренився на лівий бік; капітан Інґал міг тепер корегувати курс візуально, що він і робив.

— Я його бачу! — вигукнув Нік. — Я бачу аеропорт! Боже мій, яка прекрасна картина!

— Якщо ви його бачите, отже, ви не сидите в кріслі, — сказав Браян. Говорив він, не озираючись. На озирання не було часу. — Пристебніться й замовкніть.

Але та довга, самотня злітно-посадкова смуга дійсно була прекрасним видовищем.

Спрямувавши на неї ніс літака, Браян знизився з тисячі футів до восьмисот і продовжував спуск. Під ним, під крилами «Боїнга», помчав на позір безкінечний сосновий ліс. Нарешті ліс поступився розсипу будівель — нетерплячі очі Браяна автоматично відзначали звичайне скопище мотелів, автозаправних станцій та фаст-фудів, — а потім лайнер пролетів над річкою Пенобскот[117] і ввійшов у повітряний простір Бенгора. Браян знову перевірив покажчики на приладовій панелі, відзначивши собі, що закрилки світяться зеленим, а потім вкотре почав викликати аеропорт… хоча й розумів, що це безнадійно.

— Бенгоре, диспетчерська служба, це рейс № 29, — заговорив він. — Я попереджаю про надзвичайні обставини. Повторюю, я попереджаю про надзвичайні обставини. Якщо у вас