Чотири після півночі - Стівен Кінг

«А отже, мій друже вивертач носів, якщо ви бажаєте перебрати на себе відповідальність і стати капітаном, моє вам благословення. Я навіть дозволю вам поносити свого кашкета, якщо забажаєте. Але не раніше, ніж ми вийдемо з літака. До того і ви, і решта тих гусей залишаєтеся на моїй відповідальності».

Але ж Нік поставив йому запитання, і Браян вважав, що той заслуговує на відповідь.

— Далі ми висадимося з літака і подивимось, що тут до чого, — промовив він, протискуючись повз англійця.

Нік притримав Браяна, поклавши руку йому на плече:

— Ви думаєте…

Браян відчув спалах нехарактерного для себе гніву. Різким порухом він вивернувся з-під руки Ніка:

— Я думаю, ми висадимося з літака, — сказав він. — Тут нема кому подати нам телескопічний перехідний хобот чи підкотити трап, тому, я думаю, ми скористаємося евакуаційною сковзанкою. Після цього думайте ви. Друже.

Браян проштовхнувся в перший клас… і ледве не впав, перечепившись через столик-візок, що лежав на боку. Там було повно битого скла і до різі в очах смерділо розлитим алкоголем. Браян переступив через візок. Нік наздогнав його наприкінці секції першого класу.

— Браяне, якщо я сказав щось таке, що вас образило, прошу вибачення. Ви виконали збіса гарну роботу.

— Ви мене не образили. Просто протягом останніх десяти, приблизно, годин мені довелося залагоджувати ситуацію з розгерметизацією над Тихим океаном, дізнатися про те, що моя дружина загинула в ідіотській квартирній пожежі в Бостоні й що Сполучені Штати скасовано. А отже, я почуваюся трохи прибитим.

Браян пройшов через бізнес-клас до загального салону. Якусь мить там висіла цілковита тиша; люди просто сиділи, світячи на нього своїми білими, німотно безтямними обличчями.

Потім почав аплодувати Алберт Кавснер.

За мить до хлопця приєднався Боб Дженкінс… і Дон Ґефні… і Лорел Стівенсон. Лисий чоловік озирнувся навкруги і також почав аплодувати.

— Що там таке? — спитала Дайна. — Що відбувається?

— Це капітан, — відповіла Лорел. Вона почала плакати. — Це капітан, який нас безпечно посадив.

Тоді і Дайна також почала аплодувати.

Браян дивився на них, ошелешений. Нік, який стояв позаду нього, теж приєднався до оплесків. Пасажири розстібали ремені безпеки, підводилися і, стоячи перед своїми кріслами, аплодували йому. Тільки троє не приєдналися: Бетані, бо зомліла, бородань, який так і хропів у задньому ряду, та Креґ Тумі, котрий обвів усіх своїм місячно-бляклим поглядом, а потім почав відривати нову смужку від журналу авіакомпанії.

6

Браян відчув, як у нього спалахнуло обличчя — це було якось уже зовсім недоладно. Він підняв руки, але попри це люди ще якусь мить не вщухали.

— Леді і джентльмени, прошу… прошу… я вас запевняю, це була абсолютно рутинна посадка…

— То дрібка, мем… н’варт’оно ува’и, — промовив Боб Дженкінс, дуже вправно імітуючи Ґері Купера[122], і Алберт вибухнув сміхом. Поряд з ним, розплющуючись, затріпотіли очі Бетані і дівчина почала збентежено роззиратися.

— Ми сіли живими, правда? — спитала вона. — Боже мій! Це чудесно! Я думала, всі ми вже мертві трупаки.

— Прошу, — повторив Браян. Він підняв руки вище, тепер химерно відчуваючи себе Річардом Ніксоном[123], який приймає номінацію від своєї партії ще на чотири роки. Довелося поборювати в собі раптові схлипи сміху. Він не міг собі такого дозволити; пасажири б не зрозуміли. Їм був потрібен герой, і вони вибрали його. Чому б йому не прийняти цю роль… і скористатися нею. Він все одно мусить ще висадити їх з літака, врешті-решт. — Будь ласка, чи не могли б ви приділити мені увагу!

Вони один по одному перестали аплодувати і дивилися на нього запитально — всі, окрім Креґа, який зненацька рішучим жестом відкинув журнал. Він розстібнув на собі ремінь безпеки, підвівся і, відштурхнувши ногою вбік паперову кучугуру, виступив у прохід. Зосереджено суплячись, він почав ритися в багажному відділенні над своїм кріслом.

— Ви самі дивилися в ілюмінатори, отже, знаєте стільки ж, скільки й я, — сказав Браян. — Більшість пасажирів і весь екіпаж цього рейсу зникли, поки ми спали. Вже це досить безглуздо, але зараз, як виглядає, ми зіштовхнулися з іще безглуздішою загадкою. Схоже на те, що багато народу також зникло… але логіка підказує, що десь мусять бути й інші люди. Ми вижили під час того хтозна-що-воно-таке, а отже, інші також мусили вижити.

Боб Дженкінс — автор книг про таємниці й загадки — щось стиха прошепотів. Його почув Алберт, проте слів не дібрав. Він напівобернувся в бік Дженкінса, якраз коли письменник знову прошепотів ті два слова. Цього разу Алберт їх уловив. Слова ті були: «хибна логіка».

— Найкращий спосіб з цим упоратися, я гадаю, це розбиратися з усім поступово. Крок перший — полишити літак.

— Я купив квиток до Бостона, — спокійним, розсудливим голосом промовив Креґ Тумі. — У Бостон, ось куди я бажаю потрапити.

З-за Браянового плеча виступив Нік. Креґ поглянув на англійця, і очі в нього зіщулилися. На якусь мить він знову став схожим на роздратованого домашнього кота. Нік підняв руку з підібганими до долоні пальцями і поворушив кісточками двох з них у жесті, ніби защепив і крутить носа. Креґ Тумі, який колись був змушений стояти з запаленим сірником між пальців ніг, тимчасом як його матір співала «Щасливого тобі дня народження», відразу ж вловив натяк. Він завжди був хватким до наук. І ще він умів чекати.

— Нам доведеться скористатися евакуаційною сковзанкою, — сказав Браян, — тому я хочу пройтися з вами по цій процедурі. Вислухайте уважно, а потім низкою по одному слідуйте за мною в ніс літака.

7

Через чотири хвилини гойднулися, прочинившись досередини, передні двері «767-го» «Американської гідності». З отвору долинуло бурмотіння якоїсь розмови, але ті звуки відразу ж ніби впали мертвими в прохолодному, нерухомому повітрі. Потім пролунало шипіння і в дверях раптом розквітла велика пака помаранчевої тканини. Якусь мить вона була схожою на квітку якогось дивного гібридного соняшника. Квітка зростала і, спадаючи, набувала форми, її поверхня надувалася в тугу, рифлену сковзанку. Коли її підніжжя вдарилося об асфальт, пролунало негучне «хлоп!» і тоді там утворився просто схил, схожий на велетенський помаранчевий надувний матрац.

Браян з Ніком стояли в голові короткої вервечки людей у проході під лівим бортом першого класу.

— Щось тут не те з повітрям, — промовив Нік стиха.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Браян. Запитав іще тихішим голосом. — Отруєне?

— Ні… принаймні, я так не думаю. Але воно не має ні смаку, ні запаху.

— Ви навіжений, — промовив