Жартівники - Мирослав Сивицький
— Знаєш з усього ланцюжка епізодів, що трапились з тобою учора, оцей останній, найрозумніший! — підсмішковується Нестор. — Не побіжи ти до лісу, ми б не зустрілись, а не зустрівшись, як це ти б змогла мене на собі оженити?
— А що я кажу! — і собі тішиться дівчина. — Нарешті ти зізнався, що в мене втріскався! Я ще вчора, коли ти мене ніс, коли купав, відчула всім серцем і душею — є контакт!
— Ще би у таке диво, та й не закохатися! А тепер ходімо.
— Куди?
— Пообідаємо, і я відвезу тебе у Триболі.
— Ти певен, що тобі цього хочеться? — серйознішає дівчина й мружить очі.
— Певен не певен, але ж інакше мені знову пропаде вечір, а це не повертається…
— Людина, що розтратила бодай одну хвилину свого життя намарне…
— Хоч це звучить банально, й надто зарадянщено, але суть людини саме в цьому. Час утікає, а що в кожного попереду, лише Господу одному відомо.
— Ти справді старий! — зітхнула дівчина, підступила впритул і сикнула на нього зблиск зеленкуватих очей.
— Спішу жити, — вдає, чи справді не помічає зблиску в її очах. — Життя це ж така нетривка штука… Ударилась би ти, скажімо вчора, виском об гострий виступ каменя і що… А хто скаже, де мій виступ? Ото ж, що встигну зробити, це й залишиться.
Нестор бере дівчину за стан, злегка притискує до себе, вона упирається ліктями в його широкі груди й, широко розкритими очима, викличне дивиться старому парубкові у вічі. — Ото ж добряче розміркуй перед тим, як спробувати мене на собі одружити… Коди ж серйозно, Надю, то в мене справді дефіцит часу. Кваплюся закінчити книгу про свій рід. Поки живе Софійка — ота енциклопедія подій двадцятого віку — хочу написати ще трилогію про ті буремні роки, що прошуміли над Галичиною. Це буде розповідь про наш край, як Самчукова про Волинь, — ось таку ставлю собі мету. А тут вже підпирають, просяться на папір, сюжети інших повістей та оповідань… А ще мушу піти десь на роботу, аби мати якийсь гріш на хліб насущний, бо нині з літературної праці вже не проживеш…
— І зовсім не думаєш про славу?
— А що слава? Задрипанка за Шевченком…
— Несторе, ти мені вибач за оті витівки та жарти.
— Не вибачайся, мила моя полонянко! Як режисер, сам люблю, коли, особливо аматори, імпровізують, і мають для цього дар. А імпровізація нам удавалась… Гарна, наприклад, твоя витівка зі сном… Тому прийми не вибачення, а спасибі за отих кілька приємних хвилин! — він поцілував дівчину в щоку й розімкнув обійми.
— Признайся, — згасли бісики у зеленкуватості очей, і сповзли на місце золотаві колоски брів. — Ти любив Нелю?
— Не питай! То мій болючий нерв, то давня незагоєна рана, котру я знову роздряпав… Не зустрінься на її шляху я, вона досі жила б собі й поживала…
— Несторку! — озвався пульт голосом баби Софійки. — Обід уже на столі.
— Спасибі, вже іду. Ходи, Надю, зі мною.
— Дякую, я сита. Твоя бабця дбає про мене, як про рідну онуку. І здається її сподівання не безпідставні, у нас дуетом ще багато дечого вийде…
— Вийде, зажди тільки пообідаю.
— І що тоді?
— Негайно відвезу.
— Не відвезеш. Мені ще не можна ноги трудити! — тішиться дівчина. — Попитай у бабці.
— Я зараз «випишу» бабі, а опісля ще тобі.
— А бабі за що?
— За японця, і прокручу плівку.
— Яку ще плівку?
— Нашого бою. Нехай погляне як її «слухняна онука» не трудить ноги.
— Ти — шпигун!
— Чому? Я зробив це з благородною метою, аби дечому тебе підучити. От пообідаю й прокоментую твої помилки під час атаки, коли ти відкривалась, і я міг разів з п'ять послати тебе у нокдаун… Ні, ні твоє мистецтво гідне й безпомильне, але лише для тих, хто в цьому нічого, або мало що тямить. Для знаючих, ти поганенький суперник. Так і передай своєму тренеру…
— Несторку! — категорично й нетерпляче знову озвався пульт.
— Мчу! То йдеш зі мною?
— Я справді сита.
— А я, здається, чорта би з'їв.
— Тоді поквапся, він саме всмажився! — сміється дівчина, бере книжку й вмощується у фотелі.
23
Настрій у Іллярія покращав і, мов ртуть у градуснику, виставленому на сонце, вмить піднявся до найвищої позначки. Всіма барвами заграв навколишній світ, лунко билось серце, груди розпирав спів і раювала душа.
На городи, річку з урвищем, на ліси безперервним потоком лилося сонячне стеливо, тріщало птаство, всюди панувало умиротворення і благодать. Зі сторони колгоспних ланів легенький легіт доносив пахощі дозріваючого збіжжя, замішаного на прянощах лісових трав і прив'яленого лугового сіна.
«Як гарно, коли ніщо не гнітить душу, не тисне чавуном на голову, не повзає по спині холодний вуж остраху», — тішиться Іллярій, оглядаючи вм'ятини та подряпини на «Мерседесі».
— Доброго вам здоров'я, Іллярію Степановичу! — вітається здалеку, йдучи стежиною поміж городами від річки, онук Прокоповича, Василько — власник невеличкої автомайстерні.
— Дякую, дякую, — усміхається Іллярій, а в думці враз визріло: «А ось і вирішення проблеми!» — Рибалив трохи?
— Скоріше відпочивав, сидів над вудочкою і думав. Хіба нині щось упіймаєш у затруєних гербіцидами, змитих дощами з колгоспних полів, водах?
— Твоя правда, синку. Ще з-пів віку такої «любові» до природи й ми переродимося на мутантів. Ет! — махнув рукою. — Послухай, Васильку, в мене є до тебе діло…
— Проблеми з авто? — прищурює блаватні очі Василько. — І де це ви так черконули?
— То мій нащадок розважався.
— Як для вас, то зроблю, що комар і носа не підточить.
— Ні, Васильку! Я хочу її позбутися і то негайно. Давай ми зараз відженемо й заховаємо у твою майстерню. А там собі як хочеш ремонтуй, чи так продавай, лише би мій Роман не довідався, що машина в тебе.
— За що йому така кара?
— Мені ввірвався терпець! Ось ти, наприклад, зумів організувати своє життя, маєш копійку, ще й батькам допомагаєш. А мого, окрім спідниць та випивки, ніщо не цікавить. Бачиш оцю вм'ятину? Якби не стальні канати, злетів би в урвище. Хай би
