Червоний Дракон - Томас Харріс
Доларгайд терпів їхні крики так само, як скульптор терпить кам’яний пил під час роботи.
Лектер мав здатність розуміти, що кров і подих – то лиш елементи, що зазнають певних змін і живлять його Осяйність. Так само, як згорає паливо, утворюючи світло.
Як би йому хотілося зустрітися з Лектером, поговорити з ним, поділитися досвідом, знайти радість у їхньому спільному видінні, отримати його визнання, як колись Йоан Хреститель пізнав Того, Хто за ним ішов, сісти на нього верхи, як Дракон осідлав 666 в ілюстраціях Блейка до Апокаліпсису, і він відіб’є його смерть на плівці, коли Лектер, помираючи, зіллється з величчю Дракона.
Доларгайд дістав нову пару гумових рукавичок і пішов до письмового столу. Відмотав і викинув зовнішній шар туалетного паперу, що купив напередодні. Потім відмотав смугу з восьми аркушів і відірвав від рулону.
Акуратно виводячи лівицею друковані літери на папері, він став писати листа Лектеру.
За мовленням ніколи не здогадаєшся, як людина висловлює свої думки в писанні, це неможливо визначити. Мова Доларгайда була покручена та спрощена вадами (як реальними, так і уявними), і відмінність між його мовленням і письмом була просто разючою. Та все одно Доларгайд відчував, що не в змозі висловити свої такі важливі почуття.
Йому хотілося отримати звістку від Лектера. Була потрібна особиста відповідь доктора Лектера перед тим, як повідати йому найголовніше.
Як же цього досягти? Він почав ритися в коробці з вирізками про Лектера, перечитувати їх усі наново.
Зрештою до нього прийшло просте рішення, і він знов узявся писати.
Коли Доларгайд переглянув готовий лист, він здався йому боязким і сором’язливим. І підпис у кінці – «Палкий шанувальник».
Він кілька хвилин роздумував над підписом.
«Палкий шанувальник», так і є. Доларгайд гордовито задер підборіддя.
Він запустив собі в рот палець у гумовій рукавичці, вийняв вставну щелепу й поклав на бювар.
Верхня пластина була незвичайною. Нормальні зуби – рівні й білі, але рожева акрилова пластина мала дивну форму черепахового панцира, аби прилягати до всіх вигинів і щілин його ясен.
До пластини також кріпився м’який пластиковий протез із обтуратором нагорі, який допомагав йому закривати дефект м’якого піднебіння під час мовлення.
Доларгайд узяв зі столу невеличку скриньку. У ній лежав іще один набір щелеп. Верхній зліпок був схожим, тільки без протезу. Між кривими зубами виднілися темні плями, від них ішов легкий сморід.
Ці щелепи були ідентичні бабусиним, що лежали в склянці біля ліжка на першому поверсі.
Ніздрі Доларгайда затріпотіли від запаху. Він роззявив рота в запалій посмішці, вставив щелепи й зволожив їх язиком.
Зігнув листа впоперек підпису й сильно прикусив папір. Коли він знову розгорнув листа, підпис опинився всередині овального укусу. Така собі нотаріальна печатка, дозвіл на друк, поцяткований загуслою кров’ю.
12
О п’ятій вечора юрист Байрон Меткаф зняв краватку, зробив собі міцного напою та задер ноги на стіл.
– Ви певні, що не хочете хильнути?
– Якось іншим разом.
Ґрем оббирав із манжетів реп’яхи нетреби й радів, що в приміщенні працює кондиціонер.
– Я не дуже добре знав цих Джекобі, – сказав Меткаф. – Вони тут усього три місяці прожили. Ми з дружиною кілька разів ходили до них на коктейлі. Ед Джекобі прийшов до мене по новий заповіт невдовзі після того, як його сюди перевели, ось так ми й познайомилися.
– Але ж ви його виконавець.
– Так. Першим виконавцем заповіту вказано його дружину, а потім уже мене – як альтернативу на випадок, якщо вона помре чи стан здоров’я не дозволятиме. У нього є брат у Філадельфії, проте, як я розумію, вони не були близькі.
– Ви працювали заступником окружного прокурора.
– Так, із 1968-го по 1972-й. Балотувався на прокурора в 72-му. Різниця була невелика, та я програв. І тепер не шкодую.
– Що ви думаєте про те, що тут сталося, містере Меткаф?
– Я одразу згадав про Джозефа Яблонскі, лейбористського лідера, пам’ятаєте його?46
Ґрем кивнув.
– У злочину був мотив, у цьому випадку – влада. Убивство намагалися видати за напад божевільного. Ми всі відомості про Еда Джекобі крізь дрібне сито просіяли – Джеррі Естрідж із офісу прокурора і я. Нічого. Від смерті Еда Джекобі великих грошей нікому не перепало б. Зарплатня в нього була нівроку, проте він витрачав її майже так само швидко, як отримував. Усе мало відійти його дружині, а клаптик землі в Каліфорнії призначався дітям і їхнім нащадкам. У нього був маленький траст із гарантією проти марнотратства бенефіціара. Вистачить іще на три роки коледжу. Певен, що на той час він так і сидітиме на першому курсі.
– Найлз Джекобі.
– Угу. Малий завдав Еду стільки прикрості. Жив із мамою в Каліфорнії. Відсидів у Чіно за крадіжку. Як на мене, мама в нього мʼякодуха. Минулого року Ед їздив туди, домовлятися за сина. Забрав його потім до Бірмінгема, влаштував навчатися в муніципальний коледж Бардвелла. Намагався тримати його вдома, та Найлз почав цькувати інших дітлахів, і ситуація склалася не дуже приємна. Місіс Джекобі певний час примирялася, але зрештою вони переселили його до гуртожитку.
– Де він був?
– У ніч на двадцять восьме червня? – Меткаф глянув на Ґрема з-під опущених повік. – Поліція вивчила це питання, і я теж. Він пішов у кіно, потім повернувся до школи. Усе перевірено. Окрім того, у нього група крові О47. Містере Ґрем, мені за півгодини треба забрати дружину. Якщо хочете, можемо завтра поговорити. Кажіть, чим я можу вам допомогти.
– Мені хотілося б поглянути на особисті речі. Щоденники, фотографії, будь-що.
– Від Джекобі небагато лишилося – майже все майно згоріло під час пожежі в Детройті, перед тим як вони сюди переїхали. Нічого підозрілого – Ед щось зварював у підвалі, іскри потрапили на фарбу, яку він там зберігав, і будинок зайнявся. Є кілька особиситих листів. Я їх поклав у банківські комірки разом із небагатьма коштовностями. Щоденників не пригадую. Решта речей – на складі. Може, у Найлза є пара фотографій, та я сумніваюся. Ось що, о дев’ятій тридцять ранку мені треба в суд, проте можу підкинути вас до банку, ви
