Містер Мерседес - Стівен Кінг
— ПИЗДА ВБИВЦЯ, ось що там було написано — величезними, спливаючими
літерами. Що було абсолютно несправедливим. Вона дала маху, от і все. Є
серед нас такі, хто бодай раз чи й не раз не схибили?
— Не я, це напевне, — каже Ходжес.
— Правильно. Біблія каже, нехай той, хто без гріха, кине перший камінь.
«Коли рак на горі свисне», — думає Ходжес і питає (з чесною цікавістю):
— Вам вона подобалася?
Очі Піпелза перебігають вгору і вліво тим мимовільним порухом, який
Ходжес впродовж років і років так багато разів спостерігав у кімнаті для
допитів. Це означає, що Піпелз або збирається ухилитися від відповіді, або відверто збрехати.
Наразі відбувається ухиляння.
— Ну, — починає він, — вона правильно ставилася до нас на Різдво.
Подеколи вона плутала наші імена, але пам’ятала, хто ми такі, і кожен з
нас отримував по сорок доларів і пляшці віскі. Доброго віскі. Ви думаєте, ми отримували подібне від її чоловіка? — Він фиркає. — Десять баксів, всунутих до картки «Холмарк»[113], ото було й усе, що ми отримували від
того скупердяя, поки він ще був у сідлі.
— На кого саме працюють «Невсипущі»?
— Воно називається «Асоціація Цукрові Пригірки». Знаєте, звичайне таке
об’єднання мешканців району. Вони борються проти міських законів щодо
зонування територій, коли ті їм не подобаються, і переймаються тим, щоб
усі на районі відповідали певним… гм, стандартам — мабуть, так це можна
назвати. Багацько тут різних правил. Типу, на Різдво можна засвічувати
білу ілюмінацію, а кольорову не можна. І вона не мусить блимати.
Ходжес пускає очі собі під лоба. Піпелз шкіриться. Вони вже перетворилися
з потенційних антагоністів на колег — принаймні майже, — а чому? Тому що
Ходжес випадково вгадав походження трішечки ексцентричного імені цього
парубка. Можна назвати це удачею, але завжди є щось таке, що переведе
тебе на один бік з особою, яку ти бажаєш порозпитувати, обов’язково щось
є, і почасти успішна робота Ходжеса-копа засновувалася на тому, що він
умів таке вгадати, принаймні в більшості випадків. Це той талант, якого
ніколи не мав Піт Гантлі, і Ходжес задоволений, усвідомивши, що залишки
його власного дару залишаються в доброму робочому стані.
— Пригадується мені, у неї була сестра, — каже він. — У місіс Трелоні, я
маю на увазі. Хоча я з нею ніколи не бачився, навіть імені не пам’ятаю.
— Джанель Паттерсон, — миттю підказує Піпелз.
— Ви таки з нею знайомі, я гадаю.
— Так, це правда. Вона гарні люде. Скидається трохи на місіс Трелоні, але
молодша і виглядом гарніша. — Його руки описують в повітрі форми
піскового годинника. — Повніша. А вам часом не відомо, чи є якийсь поступ
у справі того «Мерседеса», містере Ходжес?
Це не те запитання, на яке Ходжес відповів би за звичайних обставин, але
якщо ти бажаєш отримувати інформацію, то мусиш також ділитися
інформацією. А те, що він має, воно достатньо безпечне, бо це зовсім
ніяка не інформація. Він використовує фразу, вимовлену кілька годин тому
Пітом Гантлі під час їхнього ланчу:
— Справа мертвіша мертвого.
Піпелз киває так, немов на щось більше він і не очікував:
— Імпульсивний злочин. Жодних зв’язків ні з ким із жертв, жодного мотиву, просто вбивство заради азарту. Найбільше шансів впіймати його — це якщо
він спробує вчинити таке знову, як ви гадаєте?
«Містер Мерседес каже, що більше такого не робитиме», — думає собі
Ходжес, але це та інформація, якої він абсолютно не бажає виказувати, тому він погоджується. Корпоративне взаєморозуміння — це завжди добре.
— Місіс Т. залишила великий спадок, — каже Ходжес, — і я маю на увазі не
лише цей будинок. Цікаво мені, чи дістався він тій сестрі.
— О, авжеж, — відповідає Піпелз. Він замовкає, а потім говорить те, що і
Ходжес казатиме в недалекому майбутньому декому іншому. — Я можу з вами
розраховувати на конфіденційність?
— Так.
Коли чуєш таке запитання, найпростіша відповідь на нього буде найкращою.
Без уточнень.
— Ця Паттерсон, вона жила в Лос-Анджелесі, коли її сестра… ну, ви знаєте.
Пігулки.
Ходжес киває.
— Заміжня, але без дітей. Шлюб не з щасливих. Коли вона дізналася, що
успадкувала мегабакси і маєток у Цукрових Пригірках, вона вмент, наче
стрельнувши, розлучилася з чоловіком і приїхала сюди, на схід. — Піпелз
киває великим пальцем на ворота, широку під’їзну алею і великий дім. — І
прожила тут пару місяців, поки тривало юридичне затвердження заповіту.
Зблизилася з місіс Вілкокс, котра живе трохи далі, в садибі номер 640.
Місіс Вілкокс любить потеревенити, і до мене ставиться, як до друга.
Це могло означати будь-що — від спільного кавування до післяполудневого
сексу.
— Міз Паттерсон перебрала на себе відвідування матері, яка жила в кондо
там, у центрі міста. Про їхню матір ви знаєте?
— Елізабет Вортон, — каже Ходжес. — Цікаво, чи вона ще жива.
— Я цілком певен, що жива.
— Бо вона мучилася від жахливого сколіозу. — Ходжес згорблено
проходиться, демонструючи сказане. Якщо хочеш щось отримувати, мусиш щось
дарувати.
— Аж так сильно? Погані справи. Як там не є, але Гелен — місіс Вілкокс —
каже, що міз Паттерсон відвідувала її регулярно й безперебійно, точно
так, як це робила місіс Трелоні. Тобто, так тривало до останнього місяця.
А тоді справи там, мабуть, погіршилися, бо мені здається, старенька тепер
вже у клініці для престарілих в окрузі Ворсо[114]. Міз Паттерсон сама
переїхала до того кондо. Там вона й зараз живе. Хоча вряди-годи я її ще
тут бачу. Останній раз це було з тиждень тому, коли агент з нерухомості
показував дім.
Ходжес вирішує, що отримав уже все, чого об’єктивно він міг очікувати від
Редні Піпелза.
— Дякую за свіжі новини. Мушу вже котитися. Перепрошую за те, що ми
спочатку трохи були не порозумілися.
— Та нічого страшного, — каже Піпелз, двічі коротко потискаючи
простягнуту Ходжесом руку. — Ви повелися як справжній профі. Тільки не
забудьте, я вам ніколи нічого не розказував. Нехай Джанель Паттерсон і
живе в центрі міста, але вона все одно належить до тутешньої Асоціації, а
отже, залишається клієнткою.
— Я жодного слова від вас не чув, — запевняє Ходжес, залізаючи до своєї
машини. Він сподівається, що чоловік Гелен Вілкокс не застане свою
дружину і цього здорованя разом у ліжку, якщо між ними дійсно
