Чотири після півночі - Стівен Кінг
Вітальня була маленькою. Тут пахло не сардинами і, може, нечистими ногами, а затхлим димом із люльки. Два вікна виходили на провулок позаду Молбері-стрит, і хоч шибки й виглядали начебто помитими — принаймні такими, що їх вряди-годи протирали, — вони в кутках усе одно були заплямовані кіптявою, що роками осідала на них. Усюди витала аура сміття, заметеного під вицвілий плетений килим і передпотопові світло-зеленаві крісло та диван, що зовсім не пасували одне одному.
Єдиними новими речами в кімнаті були великий телевізор «Міцубісі» з двадцятип’ятидюймовим екраном і відик на тумбочці поряд. Зліва від тумбочки був стелаж, який привернув Кевінів погляд, оскільки на ньому нічого не було. Батя подумав, що ліпше буде заховати понад сімдесят трахофільмів на якийсь час у шафу.
Лише одна відеокасета покоїлася на верхівці телевізора.
— Всідайтеся, — сказав Батя, порухом указавши на опецькуватий диван. Він підійшов до телика й видобув касету з коробки.
Містер Делеван, скривишись, поглянув на диван, наче гадаючи, що там були клопи, тоді сторожко сів. Кевін примостився поряд. Страх повернуся, сильніший, аніж будь-коли.
Батя ввімкнув відик, просунув у нього касету, потому закрив касетоприймач.
— Я знаюся з одним чолов’ягою в місті, — почав він (для мешканців Касл-Рока й сусідніх містечок цим «містом» завжди був Льюїстон), — який уже двадцять років тримає відеосалон. У цьому бізнесі він уже давненько. Казав, що то буде нова хвиля майбутнього. Умовляв і мене долучитися, та я подумав, що в нього геть дах зсунувся. Ну, власне, у цьому я помилився, я це до того, але…
— По суті, — сказав батько Кевіна.
— Та спробую, — Батя ображено вирячився. — Якщо дозволять.
Кевін злегка штрикнув батька ліктем у бік, і містер Делеван більше нічого не казав.
— Отже, кілька років тому він дізнався, що давати людям касети на прокат — то не єдиний спосіб підзаробити грошви на цих штуках. Якщо ти був готовий викласти не менше ніж вісім сотень баксів, то можна було брати в людей фотознімки і переписувати зображення на плівку. Так значно ліпше переглядати.
Мимовільний вигук вихопився з вуст Кевіна, і Батя, усміхнувшись, кивнув.
— Атож. Ти зробив п’ятдесят вісім знімків своєю камерою, і ми бачили, що кожен наступний трохи відмінний від попереднього. Гадаю, ми розуміли, що це означає, але я хотів переконатися. Власне, це я до того, що не конче бути з Міссурі, щоб просити спершу показати.[283]
— Ви спробували зафільмувати ті знімки? — запитав містер Делеван.
— Не пробував, — відказав Батя. — Зробив. Тобто зробив мій приятель. Але задум суто мій.
— То це кіно? — запитав Кевін. Він розумів, що саме зробив Батя, і десь на споді душі навіть відчув смуток, що сам до цього не додумався, але його вразив такий задум.
— Сам поглянь, — мовив Батя, ввімкнувши телик. — П’ятдесят вісім знімків. Коли цей чолов’яга має справу зі знімками простих людей, то зазвичай записує кожен протягом п’яти секунд — достатньо, щоб добре роздивитися. Каже, що не встигаєш знудитися, поки перейдеш до наступного. Я сказав, що хочу, аби кожен із них був секундним і щоб запис ішов підряд, без затримок.
Кевін пригадав гру, у яку бавився в початковій школі, коли закінчувався урок, а до початку наступного ще лишалося трохи часу. У нього був малий копійчаний блокнот, який він називав Райдуговий Школо-Кнот, тому що перші тридцять аркушів були жовтими, наступні тридцять — рожевими, ще наступні тридцять — зеленими і так далі. Щоб зіграти, треба було перегорнути сторінки до найостаннішої і внизу намалювати чоловічка-патичка в мішкуватих шортах із піднятими руками. На наступній сторінці треба було намалювати того-таки чоловічка в тих-таки мішкуватих шортах, але вже з трохи вище піднятими руками. І так на кожній сторінці, допоки руки не складалися над головою чоловічка. Потім, якщо ще був час, можна було й далі малювати чоловічка, але вже з руками, що опускалися донизу. Після всього, якщо гортати сторінки дуже швидко, виходив грубенький такий мультик, у якому боксер святкував нокаут: здійняв руки над головою, стиснув їх, а потім опустив.
Кевін здригнувся. Батько поглянув на нього. Хлопець похитав головою і пробурмотів: «Пусте».
— Тож я, власне, до того, що запис триває близько хвилини, — сказав Батя. Вдивляйтеся уважніше. Готові?
«Ні», — подумав Кевін.
— Гадаю, так, — промовив містер Делеван. Він усе ще намагався бути різким і байдужим, та Кевін бачив, що й батько мимохіть зацікавився.
— Гаразд, — сказав Батя Меррілл, натиснувши на кнопку «ВІДТВОРИТИ».
Кевін раз по раз повторював собі, що почуватися наляканим — то дурниця. Проте не дуже виходило.
Він знав, що побачить, тому що вони з Меґ обоє помітили, що «Сан» не лише відтворював, як копіювальний апарат, те саме зображення щоразу; кожний наступний знімок відображав рух.
— Поглянь, — мовила Меґ. — Пес рухається!
Замість того щоб відповісти одним із дружніх-втім-роздратованих дотепів, які він завше приберігав для молодшої сестри, Кевін відказав:
— Схоже на те… та напевно не скажеш, Меґ.
— Ні, скажеш, — заперечила вона.
Вони були в його кімнаті, де він засмучено розглядав камеру. Вона лежала на столі посеред нових шкільних підручників, які він усе збирався обгорнути. Меґ вигнула шийку настільного світильника так, щоб коло яскравого світла утворилося посеред столу. Вона посунула камеру вбік і розмістила перший знімок — той, що з плямкою поливи — у центрі світлового кола.
— Полічи стовпчики паркану поміж псом і правим краєм знімка, — промовила вона.
— То кілки, а не стовпчики, — відказав він їй. — Як те, що в горлі стоїть, коли все остогидло.
— Ха-ха. Лічи.
Кевін полічив. Він бачив чотири і частину п’ятого кілка, хоча задні ноги пса й загороджували більшу його частину.
— Тепер поглянь на цей.
Вона виклала перед ним четвертий полароїд. Тепер Кевін бачив п’ятий кілок повністю, а також частину шостого.
Тож він знав — чи сподівався, — що побачить щось середнє між стареньким мультиком та однією з горталок, що робив їх у початковій школі,
