Безсоння - Стівен Кінг
— Нічого… Або і те й інше, — хрипло вимовив він, не усвідомлюючи, що говорить уголос на кількох рівнях одночасно. — Я не хочу вибирати. Не хочу. Ти мене чуєш?
Ральф підхопився з лавочки, дико озираючись довкола.
— Ти мене чуєш? — крикнув він. — Я відкидаю вибір! Або ОБОЄ, або НІХТО!
На одній з алей жебрак, що рився в сміттєвому бачку в пошуках пляшок, оглянувся на Ральфа, а тоді кинувся навтьоки. Він побачив людину у вогні.
(— Ральфе, у чому справа? У кому? У мені? У тобі? Бо якщо причина в мені, я не хочу…)
Ральф глибоко вдихнув, вирівнюючи подих, потім притулився лобом до лоба Луїзи й, дивлячись їй в очі, мовив:
(— Луїзо, справа не в тобі й не в мені. Якби це стосувалося лише нас, я зробив би вибір. Але це не так, і я більше не збираюся бути пішаком!)
Він відпустив жінку й ступив крок убік. Аура Ральфа палала з такою силою, що Луїза затулила долонею очі, немов він якимось чином вибухнув. А коли він заговорив, то в її голові цей голос пролунав дужче від грому:
(— КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ! ПРИЙДІТЬ ДО МЕНЕ! НЕГАЙНО!)
3.
Ральф, ступивши кілька кроків, завмер, не зводячи очей з підніжжя пагорба. Двоє підлітків, що сиділи на гойдалці, дивилися на нього з однаковим виразом здивованого переляку. Вони підхопилися й, кинувши запалені сигарети, побігли до вогнів Вітчгем-стріт, немов двійко сполоханих диких оленів.
(— КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ!)
Ральф горів, як електрична дуга, і раптово вся сила, наче вода, вибігла з ніг Луїзи. Похитнувшись, вона сіла на лавку. У голові шуміло, серце переповнив жах, а найдужче доймало крайнє виснаження. Ральфові воно уявлялося потопаючим лайнером, Луїза ж відчувала втому як глибоку яму, навколо якої її змушували ходити все вужчою спіраллю, і рано чи пізно вона туди впаде.
(— КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ! ДАЮ ОСТАННІЙ ШАНС! Я НЕ ЖАРТУЮ!)
Якусь мить нічого не відбувалося, потім обидвоє дверцят туалету біля підніжжя пагорба скрипнули в унісон. Клото вийшов з кабіни з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ», Лахесіс — із кабіни з позначкою «ЖІНОЧИЙ». Їхні аури, золотаво-зелені, мов літні бабки, блискали в попелястому світлі призахідного сонця. Вони рухалися назустріч один одному, поки їхні аури не злилися, — а потім, майже торкаючись затягнутими в біле плечима, Клото й Лахесіс почали підніматися на пагорб. Вони нагадували двійко переляканих дітей.
Ральф повернувся до Луїзи. Аура його й далі горіла.
(— Побудь тут.)
(— Добре, Ральфе.)
Почекавши, поки Ральф зійде до середини пагорба, Луїза зібрала всю свою мужність і крикнула вслід:
(— Але якщо ти відмовишся зупинити Еда, це зроблю я! Май на увазі!)
Звичайно, вона спробує, і серце його відгукнулося на хоробрість жінки… Але вона не знала того, що відомо йому. Не бачила того, що побачив він.
Ще раз оглянувшись, Ральф рушив до двох лисих лікарів-карликів, які дивилися на нього розуміючими, переляканими очима.
4.
Лахесіс, нервово: (— Ми не обманювали тебе — ні).
Клото, ще більш нервово (якщо таке можливо): (— Діпно вже в дорозі. Ти повинен зупинити його, Ральфе, повинен бодай спробувати).
«Річ у тім, що я нікому нічого не винен, і вираз ваших облич якраз і підтверджує це», — подумав Ральф. Він повернувся до Лaxecica й відзначив, що карлик ухилився від його погляду, опустивши долу темні очі без зіниць.
(— Невже? На лікарняному даху ви переконували нас триматися подалі від Еда, пане Л. Ви були доволі наполегливі.)
Лахесіс, нервово потираючи долоні: (— Я… Як би це сказати… Ми… Ми теж можемо помилятися. Тоді ми були неправі).
Але Ральф знав, що «неправі» — не найкраще визначення, «самообман» здавалося більш адекватним. Ральфу хотілося влаштувати їм прочухан — точніше кажучи, скандал — за те, що вони втягли його в цю безпросвітну авантюру, але він зрозумів, що не зможе зробити цього. Бо, згідно зі старим Дором, навіть їхній самообман слугував Визначеності. Принагідна мандрівка Гай-Рідж із якихось причин усе ж таки не була побічною, Ральф не знав, як або чому так було, але мав намір з’ясувати це, якщо з’ясування взагалі можливе.
(— Поки що забудьмо про це, панове, і поговоримо про причини того, що відбувається. Якщо наша допомога така необхідна, вам краще чесно все розповісти.)
Злякано перезирнувшись, вони звернулися до Ральфа.
Лахесіс: (— Ральфе, ти сумніваєшся, що всі ці люди справді можуть померти? Якщо так, то…)
(— Ні, але я втомився від того, що ними постійно маніпулюють. Адже ви й оком не змигнете, якщо десь має статися землетрус, який слугує цілям Визначеності. Що ж такого особливого в цій ситуації? Поясніть!)
Клото: (— Не ми встановлюємо правила. Ми вважали, що тобі це зрозуміло).
Ральф зітхнув.
(— Ви знову хитруєте й лише втрачаєте ваш час.)
Клото, напружено: (— Добре. Можливо, картина, як ми її собі уявляємо, не цілком чітка, але часу було обмаль, до того ж ми боялися. Але ти мусиш розуміти, не беручи до уваги все інше, що всі ці люди загинуть, якщо ви не зупините Еда Діпно!)
(— Досить говорити про всіх, наразі мене цікавить лише одне життя — те, що належить Визначеності або може бути передане в інші руки лише тому, що на сцені з’являється якийсь мерзотник, що не має певного місця в ієрархії життя, потвора з послабленими шурупами в голові й літаком, повним вибухівки! Кого, на вашу думку, ви не можете віддати Випадковості? Кого? Дей? Сьюзен Дей?
Лахесіс: (— Ні. Сьюзен Дей і так частина Випадковості. Нас хвилює зовсім не вона).
(— Тоді хто?)
Клото й Лахесіс знову переглянулися. Клото ледь помітно кивнув, потім обидва знову обернулися до Ральфа. І знову Лахесіс викинув уперед два пальці правої руки, утворюючи павичеве віяло світла. Цього разу Ральф побачив не Мак-Ґоверна, а маленького хлопчика зі світлими кучериками й серпоподібним шрамом на переніссі. Ральф одразу ж упізнав його — малюк, якого він вивів із матір’ю з підвалу Гай-Рідж. Хлопчик, який назвав їх із Луїзою ангелами.
«І дитина поведе їх, — здивовано подумав Ральф. — О Боже».
Він недовірливо глянув на Клото й Лахесіса:
(— Невже все це затіяно заради одного-єдиного маленького хлопчика?)
Він гадав, що почує тривалу промову, але відповідь Клото виявилася напрочуд простою:
(— Так, Ральфе).
Лахесіс: (— Зараз він перебуває у Громадському центрі. Менше ніж годину тому його матері, яку разом з
