Безсоння - Стівен Кінг
Але це одне життя!
«І всі ті… Ніхто з них нічого не знає, — спокійно подумав він. — Ніхто, крім, можливо, Луїзи… А Луїза схвалить моє рішення. Керолайн не зрозуміла б, але вони такі різні».
Так, але чи має він право вирішувати?
Атропос усе зрозумів по його аурі — ставало страшно від здатності цієї істоти бачити.
(— Звичайно, маєш, Ральфе, — насправді питання життя й смерті зводиться до наступного: хто має право. Цього разу ти. То що скажеш?)
(— Я не знаю, що сказати. Не знаю, що й думати. Я лише хочу, щоб ви всі троє ДАЛИ МЕНІ СПОКІЙ!)
Ральф Робертс підняв голову до стелі лігвища Атропоса й закричав.
Розділ двадцять сьомий
1.
Хвилин за п’ять голова Ральфа зринула з-під старого схиленого дуба. Ральф одразу побачив Луїзу. Стоячи навколішках, вона дивилася на його звернене вгору обличчя крізь переплутаний клубок коріння. Він простягнув забруднену, у кривавих патьоках руку, і жінка міцно схопила її, підтримуючи Ральфа, поки той долав останні щаблі — покручені корені, схожі радше на поперечини драбини.
Ральф вибрався з-під дерева й ліг на спину, жадібно вдихаючи свіже повітря. Ніколи в житті повітря не здавалося таким смачним. Незважаючи ні на що, він був страшенно вдячний долі за повернену волю.
(— Ральфе? З тобою все гаразд?)
Він обернув її руку, поцілував долоню й поклав сережки на те місце, якого щойно торкалися його губи.
(— Так. Це твоє.)
Луїза здивовано розглядала їх, немов ніколи не бачила сережок — ні цих, ні будь-яких інших, — а тоді опустила в кишеню жакета.
(— Ти побачила їх у дзеркалі, адже так, Луїзо?)
(— Так, і тоді я розлютилася… Але навряд чи була дуже здивована.)
(— Тому що ти знала.)
(— Здогадувалася. Можливо, відтоді, як побачила Атропоса у панамі Мак-Ґоверна. Просто я тримала… це знання… у схованках мозку.)
Луїза уважно, мовби оцінююче, дивилася на Ральфа.
(— Не будемо зараз говорити про мої сережки — що сталося там, унизу? Як тобі вдалося вибратися?)
Ральф злякався — якщо вона занадто довго буде розглядати його, то довідається занадто багато. До того ж, якщо він ще хоч трохи так полежить, то вже не зможе поворухнутися: величезний океанський лайнер утоми розливався в ньому, тягнув на дно. Ральф звівся на ноги. Зараз він не міг дозволити собі потонути. Новини, що їх повідомили небеса, були не такі й погані, як він очікував, але все ж досить невтішні — було вже близько шостої. Мешканці Деррі, які не мали відношення до мітингу з приводу абортів (переважна більшість, відверто кажучи), сідали за стіл. Двері Громадського центру Деррі вже відчинені, вхід купається у світлі софітів, тележурналісти ведуть репортажі в живому ефірі про прибуття перших захисників права вибору, яким доводиться проходити повз Дена Далтона й «Друзів життя», що люто розмахують гаслами. А неподалік хтось наспівує улюблену пісеньку Еда Діпно: «Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» Що б вони з Луїзою не мусили зробити, — зробити це необхідно впродовж наступних шістдесяти чи дев’яноста хвилин. Відлік часу почався.
(— Ходімо, Луїзо. Треба поспішати.)
(— Ми повертаємося в Громадський центр?)
(— Ні, не одразу. Спершу нам треба…)
Ральф зрозумів, що не може чекати закінчення того, що повинен сказати. Куди ж, на його думку, їм варто піти спочатку? У лікарню Деррі? У «Червоне яблуко»? До нього додому? Куди йти, якщо хочеш відшукати двійко доброзичливих, але далеко не всезнаючих бовдурів, які затягли тебе і твоїх найближчих друзів у світ болю й тривог? Чи, цілком резонно, це вони повинні відшукати тебе?
«Можливо, вони не хочуть розшукувати тебе, любий. Швидше за все, вони ховаються, уникаючи твого товариства».
(— Ральфе, ти впевнений, що…)
Раптом він згадав про Розалі, й одразу все стало на свої місця.
(— У парк, Луїзо. Ми підемо в Строуфорд-парк. Ось куди нам треба. Але по дорозі зробимо одну зупинку.)
Він повів Луїзу вздовж огорожі, й незабаром вони почули віддалені голоси. Війнуло смаженими гот-доґами, після смороду Атропосового лігвища цей запах здався йому амброзією. А за хвилину вони вийшли на майданчик для пікніків, розташований поруч зі злітно-посадочною смугою № 3.
Дорренс, стоячи в самому серці дивовижно красивої різнобарвної аури, спостерігав за приземленням спортивного літака. Позаду нього за столиком сиділи Фей Чепін і Дон Візі, перед ними лежала шахівниця. Стен і Джорджина Еберлі пили пиво, присмажуючи над маленьким вогнем сосиски для гот-доґів, нанизані на спеціальні виделки.
На мить Ральф застиг мов укопаний, вражений їхньою красою — минущою, але потужною красою, що становила основу життя шот-таймерів. Йому пригадався рядок із пісні двадцятип’ятилітньої давнини: «Ми зоряний пил, ми золоті». Аура Дорренса була зовсім іншою — казково іншою, — але навіть звичайна аура будь-кого з тих, що зібралися на майданчику, блищала, немов розсипи коштовного каміння.
(— Ральфе, ти бачиш? Бачиш, які вони гарні?)
(— Так.)
(— Жаль, що вони цього не знають!)
Але чи це так? У світлі останніх подій Ральф не був упевнений у справедливості цього твердження. У нього зринула думка — хоча й неясне, але потужне інтуїтивне розуміння, — що, можливо, справжня краса недоступна усвідомленню еґо; що вона, постійно розвиваючись, є радше існуванням, аніж об’єктом дотику й бачення.
— Нумо, роби свій хід, — мовив хтось. Ральф здригнувся, подумавши, що звертаються до нього, але виявилося, що це Фей розмовляє з Доном Візі.
— Ти повільніший від черепахи.
— Не заважай, — відповів Дон. — Я думаю.
— Можеш думати хоч до кінця століття, але партія однаково закінчиться за шість ходів.
Дон налив вина в паперовий стаканчик і підкотив очі.
— А я не знав, що граю з Борисом Спаським! — вигукнув він. — Я вважав, що це всього лише старий Фей Чепін! Вибачте, будь ласка!
— Та ти, як я бачу, бунтар. Через шість ходів можеш розпочати професійну кар’єру заколотника!
— Бач який розумний!
— Та тихше ви! — різко обірвала їх Джорджина Еберлі. — Що це
