Безсоння - Стівен Кінг
«Не треба гратися з Чакі, — казала йому мати. — Він поганий хлопчик».
Ральф не знав, поганий Чакі чи ні, однак міцним горішком він був без сумніву. Чарлі Енґстром ховався за деревом з довгим прутиком у руці, який він називав Чарівним Жезлом. Коли мимо проходила жінка в пишній спідниці, Чакі скрадався за нею навшпиньках, діставав іззаду Чарівним Жезлом спідницю й задирав її. Частенько йому навіть вдавалися розгледіти кольори спідньої білизни, поки жінка не починала розуміти, що відбувається, і зчиняла крик, погрожуючи розповісти все матері. Ланцюг огорожі, припіднятий коренем дуба, нагадав Ральфові спідниці, котрі Чакі задирав своїм Чарівним Жезлом.
— Ральфе?
Він подивився на Луїзу.
— А хто такий Свинтус Ян?[51] І чому ти зараз про нього думаєш?
Ральф розреготався:
— Ти побачила це в моїй аурі?
— Можливо. Тепер я ні в чому не певна. А хто він такий?
— Розповім коли-небудь іншим разом. Ходімо.
Взявши жінку за руку, Ральф повів її до дуба, під яким закінчувалися сліди Атропоса, — до все дужчого смороду тління, який був візитівкою карлика.
Розділ двадцять п’ятий
1.
Стоячи під дубом, вони розглядали землю. Луїза напружено покусувала нижню губу.
— Нам дійсно необхідно спуститися вниз, Ральфе?
— Так.
— Але навіщо? Що ми повинні зробити? Забрати те, що він украв? Убити його? Що саме?
Ральф не знав… Але був упевнений, що зрозуміє, вони обоє зрозуміють, коли прийде час.
— Гадаю, зараз нам краще не думати, а діяти, Луїзо.
Блискавка діяла, немов потужна й жорстока рука, перекинувши дерево й утворивши величезний провал під коренем із західного боку. Для чоловіка або жінки рівня шот-таймерів ця яма здалася б тісним і, можливо, моторошним провалом із краями, що обсипаються, і переплетеними, настовбурченими коренями, схожими на змій, але Ральф і Луїза не побачили в ній нічого незвичайного.
«Дитина з розвиненою уявою могла б побачити більше, — подумав Ральф. — Ця темна заглибина навела б її на думку про піратський скарб… сховок… печеру тролів».
Але Ральф сумнівався, що навіть шот-таймерівська дитина з багатою уявою помітила б невиразне червонувате світіння, що виходило із землі, або зрозуміла 6, що поплутане коріння насправді є сходинками, які ведуть у невідоме (і, безсумнівно, неприємне) місце.
«Ні… Навіть дитина-фантазер не побачить цього… Хоча, може, й відчує».
Правильно. А відчувши, якщо є хоч кілька звивин у голові, він (або вона) втече звідси, немов за ним женуться всі демони пекла. Так і вчинили б Ральф і Луїза, якби вони могли керуватися здоровим глуздом. Але гребінець Джо Вайзера, брильянтові сережки Луїзи та й втрата власного місця у Визначеності не дозволяли Ральфові піти. І звичайно ж, Елен (можливо, й Наталі) і дві тисячі людей, які зберуться в Громадському центрі сьогодні ввечері. Луїза права. Від них чекали якихось дій, і якщо вони здадуться зараз, то готову булочку вже ніколи не спекти заново.
«Це і є мотузки, — подумав він. — Ті канати й ті сили, за допомогою яких нас і використовують як гвинтики величезного механізму».
Тепер він дивився на Клото й Лaxecica крізь потужні лінзи ненависті, і якби раптом вони опинилися тут, то неодмінно напружено переглянулися б і відступили на кілька кроків.
«І були б абсолютно праві, — подумав Ральф. — Абсолютно».
— Ральфе? Що сталося? Чому ти так розлютився?
Він підніс руку Луїзи до губ і поцілував її.
— Нічого. Ходімо. Ходімо скоріше, поки ми остаточно не втратили волю.
Луїза уважно подивилася на нього й кивнула. А коли Ральф, сівши, опустив ноги в помережану корінням пащу ями, вона опинилася поруч.
2.
На спині Ральф зісковзнув під дерево, прикриваючи рукою обличчя, щоб земля не запорошила очі. Він намагався не смикатися, коли корінь дряпав щоку або впивався в спину. З ями йшов гидкий, нудотний сморід, як із мавпятника. Сковзаючи вниз, Ральф намагався вмовити себе, що можна звикнути до смороду, але це погано вдавалося. Він обперся на праву руку, відчуваючи, як дрібні корінці впиваються в голову й лоскочуть щоку, і відпустив рештки сніданку на волю. Він чув, як те саме ліворуч від нього зробила й Луїза.
Його накрила хвиля страшенної слабкості й нудоти. Сморід ставав таким густим, що Ральф мало не їв його, він весь був у тій червонуватій речовині, сліди якої й привели їх сюди. Навіть дивитися на цю речовину було гидко, а тепер ось доводилося мало не купатися в ній.
Відчувши чийсь доторк, Ральф спершу запанікував, але вчасно зрозумів, що це Луїза, і стиснув її долоню.
— Ральфе, перемістися на вищий рівень, тобі стане набагато краще! Ти зможеш дихати!
Ральф одразу зрозумів, що вона має на увазі, але в останній момент стримав свій порив, інакше він ракетою злетів би по сходах сприйняття.
Світ здригнувся, і раптом у смердючій норі стало трохи світліше… І трішечки просторіше. Запах не зник, але його можна було терпіти. Було відчуття, наче вони в наметі, де повно людей з брудними ногами й пітними пахвами, — не так і приємно, але якийсь час протриматися можна.
Раптом Ральф побачив, що стрілки його кишенькового годинника крутяться з шаленою швидкістю. Звичайно, без смороду, який намагається проникнути всередину нього й забити горлянку, трохи краще, але й небезпечніше — а якщо вони виберуться звідси завтра вранці, коли від Громадського центру залишаться лише задимлені руїни? Цілком імовірно. Неможливо втримати час на цьому рівні, ким би ти не був — шот-таймером, лонг-таймером чи ол-таймером. Ральф глянув на свого годинника, але той зупинився: він забув завести його.
«Ти нічого не можеш з цим удіяти, Ральфе, то хай усе йде своєю чергою».
Він спробував, думаючи про те, що старий Дор був тисячу разів правий, коли стверджував, що краще не втручатися в справи лонґ-таймерів. І ось тепер вони — найстарші в світі Пітер Пен і Венді — проникли під чарівне дерево в якийсь примарний нижній світ, знайомитися з яким у них немає жодного бажання.
Поблідле обличчя Луїзи світилося неприємним червонуватим сяйвом, у її великих очах застиг страх. Ральф побачив темні краплі на шиї жінки й зрозумів, що це кров. Вона покусувала нижню губу.
(— Ральфе, ти як?)
(— Я заліз під старого дуба з такою красунею, і ти ще запитуєш? Усе гаразд, Луїзо. Але нам краще поспішити.)
(— Добре.)
Ральф прощупав землю, поставив ногу на виступ
