Безсоння - Стівен Кінг
Нейболт-стріт упиралася в старе залізничне депо, і тут Ральф і Луїза моментально загубили слід. Вони зупинилися біля дерев’яних рогаток, що перекривали спуск у старий підвал — єдине, що вціліло від депо, — оглядаючи півколо величезного пустиря. Іржаві рейки визирали з густої порослі соняшнику й бур’янів; скалки сотень битих пляшок блищали на сонці. На напівзруйнованій стіні дизельного гаража горіли величезні яскраво-червоні букви: «СЬЮЗІ СМОКТАЛА МОГО ТОВСТУНА». Ця сентиментальна заява містилася поруч із танцюючою свастикою.
Ральф: (— Куди ж, до біса, вони поділися?)
(— Поглянь сюди, вниз, — бачиш?)
Луїза показувала на те, що до 1963 року було головною лінією, а до 1983 року — єдиною, тепер мало вигляд іржавих, зарослих травою рейок, що вели в нікуди. Навіть шпали зникли, згорівши в полум’ї вечірніх багать, які розкладали або місцеві п’янички, або жебраки, що чинили набіги на картопляні поля округу Арустук чи на яблуневі сади в надії на посмішку Фортуни. На одній з небагатьох уцілілих шпал Ральф помітив відбитки рожевого сліду. Вони виглядали значно свіжішими, ніж сліди на Нейболт-стріт.
Ральф простежив поглядом напрямок зарослої залізниці. Якщо пам’ять не зраджувала йому, вона огинала Муніципал Голф-Курс на шляху до… так, назад у західну частину міста. Мабуть, саме ця недіюча колія проходила повз аеродром, біля якого на майданчику для пікніків — можливо, якраз зараз — Фей Чепін готувався до «злітно-посадочного № З».
«Колись усе це було єдиною окружною дорогою, — подумав Ральф. — Потрібно не менше трьох днів, щоб обійти її, але зрештою ми повернемося туди, звідки почали, не в Едем, а на Гарріс-авеню».
— Агов, як поживаєте?
Ральфові цей голос здався знайомим, і відчуття посилилося, коли він побачив того, хто говорив. Він стояв позаду них на місці, звідки йшов у небуття тротуар Нейболт-стріт. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, але насправді на п’ять-десять років менше. Чоловік був у светрі й обтріпаних джинсах, його аура нагадувала різнокольорові пляшки «Сен-Патрікс Дей». І тут Ральф згадав: п’яничка, який клянчив у нього гроші у Строуфорд-парку того дня, коли Ральф зустрів Білла Мак-Ґоверна, що горював за своїм старим приятелем Бобом Полгерстом… А Полгерст, як виявилося, пережив самого Білла. Іноді життя буває кумеднішим від Ґручо Маркса.[50]
Моторошне відчуття фатальності охопило Ральфа, а з ним прийшло й інтуїтивне розуміння сил, що оточують його і Луїзу. Ральф цілком міг обійтися й без них. Неважливо, якими були ці сили — шляхетними чи підлими, належали вони Визначеності чи Випадковості, важливо лише те, що вони грандіозні, і саме вони перетворювали все сказане Клото й Лахесісом щодо свободи вибору й волі на сміх. Ральф та Луїза виявилися лише спицями у величезній колісниці — колісниці, яка везе їх до джерела, незважаючи на те, що вони дедалі заглиблюються в тунель.
— Чи не знайдеться у вас кількох монеток, пане?
Ральф зісковзнув трохи нижче, щоб жебрак міг чути його.
— Можу побитися об заклад — знову зателефонував дядько з Декстера. Повідомив, що можна отримати роботу на фабриці… Але тільки якщо ти приїдеш сьогодні. Правильно?
П’яниця здивовано кліпнув.
— Hу… Та-ак. Щось типу того. — Він щиро вірив своїй вигадці — більше, ніж будь-хто із тих, що слухали його. — Чудова робота. І я зможу отримати її. О другій годині відправляється автобус на Бангор і Арустук, але квиток коштує п’ять п’ятдесят, а в мене всього п’ятнадцять центів…
— У тебе сімдесят шість центів, — утрутилася Луїза. — Дві монетки по п’ятнадцять, дві по десять, п’ять центів і один. Але незважаючи на те, що ти багато п’єш, у тебе дуже здорова аура. Ти здоровий як бик.
П’яниця розгублено подивився на неї, позадкував трохи і шелепнувся.
— Не хвилюйся, — заспокоїв його Ральф. — Моя дружина всюди бачить аури. Вона дуже духовна людина.
— Невже?
— До того ж вона великодушна, гадаю, вона дасть тобі більше, ніж кілька монет. Чи не так, Еліс?
— Але він же все проп’є, — заперечила Луїза. — Немає для нього ніякої роботи в Декстері.
— Можливо, й так, — погодився Ральф, свердлячи її поглядом. — Але в нього здорова аура. Абсолютно.
— Гадаю, по-своєму ви теж духовні, — мовив п’яниця. Він і далі поглядав то на Луїзу, то на Ральфа, але тепер у його очах загорілася надія.
— Знаєш, ти правий, — сказав Ральф. — Віднедавна це стало дуже важливо. — Він склав губи трубочкою, немов до нього прийшла цікава думка, і зітхнув. Яскраво-зелений промінь відокремився від аури жебрака й увійшов у Ральфа. Ні з чим неможливо було сплутати його смак: яблучне вино Буннера. Терпке, низькосортне, але все одно приємне, — воно було по-робітничому іскристе й підбадьорливе. Разом зі смаком прийшло й відчуття сили, що вже було добре, і ясність думок, що було ще краще.
А Луїза тим часом дістала із сумочки двадцятидоларову банкноту. П’яниця не одразу помітив її, він дивився в небо. І в цей момент від його аури відокремився ще один яскраво-зелений промінь. Він блискавкою сковзнув над зарослою травою й увійшов у рот і ніздрі Луїзи. Банкнота в її руках здригнулася.
— О Боже, як добре!
— Хай їм чорт, цим реактивним літакам Чарлстонської авіаційної бази! — осудливо вигукнув жебрак. — Вони не повинні долати звуковий бар’єр, поки не дістануться до океану! Я мало не впісяв… — Погляд його впав на протягнені гроші, він ще більше насупився. — Ха-а, що ви ще задумали? Якийсь жарт? Ви мене маєте за дурня? Може, я й занадто багато п’ю, але дурнішим від цього не стаю.
«Зачекай, — подумав Ральф. — Ще станеш, якщо не кинеш пити».
— Ніхто й не вважає вас дурним, — сказала Луїза. — Ми зовсім не жартуємо. Візьміть гроші, сер.
Жебрак намагався триматися насторожі, але після більш уважного погляду на Луїзу (і швидкого на Ральфа) підозрілість була переможена широкою посмішкою. Він підійшов до Луїзи й простягнув руку за грішми, які заробив, навіть не здогадуючись про це.
Луїза відсмикнула руку, перш ніж чоловік устиг доторкнутися до банкноти.
— Обов’язково купіть що-небудь поїсти, а не лише випивку. І подумайте, чи задоволені ви своїм життям.
— Ви абсолютно праві! — натхненно
