Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Порпаючись у шухлядах, він урешті знайшов студентського квитка. Медіна Малауї, двадцять вісім років, аспірантка в Сорбонні за спеціальністю «філософія». Пошукав ще і знайшов цілу теку про неї. Родом вона з півночі Франції. Здобула ступінь бакалавра в Сент-Омері. Магістерську з філософії захистила в Ліллі. У Парижі писала докторську дисертацію про творчість Моріса Мерло-Понтi — сама назва на цілі три рядки. Здуріти можна!

Шаплен замислився. Як заробляла вона собі на хліб? Татова доця? Побічні заробітки? Відповіді не було, та її гардероб наводив на певні думки. «Прада», Шанель», «Ґуччі», «Барбара Буї»… На горішній полиці купа сумочок. На долішній — цілий ряд черевичків. На які гроші купувала вона все це добро? І відколи філософія стала давати такий зиск? Чи не працювала вона разом із ним? «Ситуація загострюється. Я боюся».

Він шукав далі, та нічого особистого так і не знайшов. Ні мобільника, ні нотатника, ні ноутбука. Ні квитанцій, ні офіційних паперів. Перед вхідними дверми лежала ціла купа пошти. Він глянув на дати: найдавніші листи надійшли наприкінці серпня. Як і в нього вдома, то була переважно реклама. Та ні рахунків, ні банківських виписок тут не було. Певне, вона сплачувала все онлайн. Куди ж поділася Медіна? Невже її нема живої? І ще ціла купа запитань. Де вони познайомилися: на сторінці для знайомств, через Саша.ком? Він уявив дівчину зі світлини на вечірці з тибетським дзвоном. Та вона там приголомшила б усіх!

Наостанок він оглянув помешкання в пошуках прикмет квапливого від’їзду. Або чогось непоправного… Зіпсовані харчі в холодильнику. Безлад у ванній. Повні шафи свідчили про те, що Медіні забракло часу, щоб спакувати валізи.

Шаплен вийшов так само, як і увійшов. Його здобич помістилася у внутрішній кишені піджака: світлина гожої слов’янської квітки з арабським найменням. Решта в його голові. Точніше, в горлянці. Зловісне передчуття, що Медіна вже не живе на світі.

Він уже проходив попід аркою на першому поверсі, аж перед ним постала шістдесятирічна добродійка в бойовому вбранні: блакитний халат, щітка для долівки і відро з мийним розчином.

— Ви когось шукаєте?

Шаплен хотів був збрехати, та обдумався. Доглядальниця будинку могла сказати щось корисне.

— Я приходив до Медіни Малауї.

— Нема її.

— Поїхала десь?

— А певно.

— Давно?

Жінка підозріливо глипнула нього. У проході було не дуже видно. У напівтемряві чутно було пахощі з саду.

— Ви її друг? — запитала вона.

— Викладач, — зметикував він. — Коли ж вона поїхала?

— Та вже декілька місяців тому. Та за помешкання заплатила. Тож проблем нема.

— І нічого вам не сказала?

— Вона ніколи нічого не каже. — В її голосі зазвучала зневага. — Така потайна. Така… незалежна. Сама прибирає в хаті. Ходить до крамниць. Завжди все сама.

Шаплен удав, ніби його охопила тривога.

— Дивно, що вона отак пропала… На факультеті ніхто нічого не знає.

— Та не турбуйтеся. З такими ніколи нічого не коїться.

— Що ви хочете цим сказати?

Доглядальниця зіперлася на щітку, немов за командою «вільно».

— Якщо ви її вчитель, то послухайте моєї поради.

Шаплен силувано всміхнувся.

— Завжди дивіться, яка сумочка в студентки. Якщо вона носить просту сумочку, наплічника або джинсову торбу, то все гаразд. Та якщо вона ходить на лекції з сумочкою від «Ґуччі», «Шанель» чи «Баленсіаґа», то, повірте мені, вона десь гарно заробляє… Уночі, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Що ж, паніматка незлецьки знається на розкішних брендах і нових тенденціях у житті студентів. Та вона каже правду. Медінине помешкання просто-таки кричало про легкі грошенята. Навмисна елегантність паризьких ночей. Може, вона ескортниця? А він був її клієнтом?

Він удав, ніби обурився.

— Медіна — дуже серйозна дівчина, і…

— Одне одному не завадить. Удень серйозна, а вночі…

— А докази?

— Щовечора вона кудись віється, а додому приходить удосвіта. Що, сторожує десь, еге?

Шаплен згадав світлину, що була в нього в кишені, й не знайшов, що на те відповісти. Він обійшов доглядальницю. Та загородила йому шлях щіткою.

— Якщо вона з’явиться, сказати їй, що ви заходили?

Він неуважно кивнув.

— А звати вас як?

— Забудьте про мене.

За мить він уже натиснув на кнопку, щоб відчинити двері під’їзду. Вийшов і насилу встиг звернути ліворуч. У другому ряду щойно припаркувалося авто без розпізнавальних знаків. З нього вийшло двоє. Звісно ж, поліцаї.

Він наддав ходи і почув, як позаду відчинилися двері під’їзду. Певне, в поліцаїв був ключ до таких дверей. У голові закружляло сум’яття гарячкових, панічних думок. Невже Анаїс його зрадила? Того бути не може. А може, поліція раптом занепокоїлася долею Медіни Малaуї? Теж важко повірити. Єдине пояснення: в слідчому ізоляторі за Анаїс наглядають. Коли вона просила з’ясувати прихованого номера, телефонну розмову записували. Певне, хотіли з’ясувати, чому це вона зацікавилася ним.

Майже бігцем він спускався бульваром Малезерб, шукаючи станцію метро чи таксі. Увіччю стояло гоже личко з високими вилицями. Можна не сумніватися: Медіна мертва. Що ж сталося 29 серпня? Він прийшов запізно? Чи він сам її й убив?

Існує тільки один спосіб про все дізнатися.

Відшукати її колег.

Поринути у світ дорогих ляль.

Ну, та для цього він має ще й якого проводиря.

Новісінькі паспорти впали на панель приладів.

— Двадцять штук. Ще десять будуть завтра вранці.

Цілу ніч працював він над цими документами, почуваючи, як руки набувають колишньої спритності, як повертаються до нього навички й уміння. Він знову став Ноно-мастаком, Ноно-золоті руки. Сидячи за кермом свого «мерседеса» класу S, Юсеф обережно взяв паспорти. Він гортав їх. Розглядав, сортував. Шаплен сидів біля нього. Амар умостився на задньому сидінні, розслабившись і заразом пильнуючи за ситуацією.

Юсеф кивнув і передав паспорти приятелеві, щоб той перевірив їх якимось детектором. Секунди текли, наче краплини розтопленого олова. Шаплен спробував зосередитися на розкішному опорядженні салону: вставки з тигрового клена, чорні шкіряні сидіння, широкий екран навігатора над приладовою панеллю.

За тонованим лобовим склом видно було центр Сен-Моріс, де приймали втікачів, розташований на бульварі Шанель, біля станції метро. Що за контраст був між тим розкішним салоном і юрмою нелегальних мігрантів, пронизаних страхом, убогістю й забуттям!

Він зателефонував Юсефові о першій пополудні, й той призначив зустріч перед цим центром, куди сходилися чоловіки, жінки та цілі родини без житла і паперів. То були боснякові клієнти.

Амар простягнув руку поміж сидіннями і