Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Алло?
— Ле Козе, це Шатле.
— Анаїс? Куди ти там улипла?
Новини про стрілянину та її арешт сягнули Південного Заходу.
— Та довго розповідати.
— Я можу стати тобі в пригоді?
Вона озирнулася і побачила, що наглядачка ходить туди-сюди, обернувшись до неї спиною, а обличчям до широкого заґратованого вікна.
— Я продиктую тобі час і дату дзвінка з прихованого номера і номер телефона, куди дзвонили. З’ясуй ім’я і координати того, хто дзвонив. Негайно.
— Ти не міняєшся, — зареготався він. — Кажи.
Вона назвала номера телефона, день і час. Почула, як він перемкнувся на іншу лінію. Передав комусь ту інформацію і повернувся до неї.
— Мені телефонував Абделятіф Дімун.
Вона не відразу второпала, хто це. Координатор з криміналістичної служби в Тулузі. Воїн пустелі.
— Що він хотів?
— Ти надсилала йому якесь сміття з марсельського берега.
Це геть вилетіло в неї з голови. Сміття, що знайшли біля Ікарового тіла.
— Він дослідив його?
— Авжеж. Це те, що принесло хвилями. Але там є одна цікава деталь. Уламок дзеркала. Він гадає, що воно потрапило туди іншим шляхом. Може, випало з кишені убивці.
— Чому?
— Бо на уламку нема солі. Він не з моря.
Уламок дзеркала. Досягнення, нехай йому дідько!
— Та це ще не все, — провадив Ле Коз. — Вони виявили на нім сліди йодистого срібла.
— А що це означає?
— Дзеркало обробляли. Його навмисне занурювали в йодисте срібло. Щоб зробити світлочутливим. Це дуже давній спосіб, йому, здається, вже десь 150 років. Так виготовляють дагеротипи.
— Що?
— Це попередник фотографії. Я це з’ясував. Виполіроване і вкрите сріблом дзеркало зберігає відбиток з об’єктива. Потім його обробляють йодною парою і дістають зображення. Коли з’явилася плівкова фотографія, техніка дагеротипу вийшла з ужитку, бо не дозволяла відтворювати знімки. Адже давала вона тільки позитивне зображення, а негативне — ні.
— Дімун гадає, що це дзеркало — носій дагеротипа?
— Так. І це дає добрячу зачіпку. Крім кількох фанатиків, ніхто вже не користується цією методою.
— Ти вже щось з’ясував?
— Та ось візьмуся.
— Знайди організацію, до якої належать любителі цієї методи. І дай список усіх, хто застосовує цю техніку.
Розмовляючи, вона раптом чітко уявила собі, як діє вбивця. Убиває. Потім розігрує якийсь грецький міф. Далі знімає його, й то тільки раз і в єдиному примірнику, на вкрите сріблом дзеркало. Її аж затрясло. Десь, либонь, існує приміщення, в якому зберігаються ці жахливі зображення. Вони наче вкарбувалися в її мізках, зблискуючи в сутіні. Зарізаний Мінотавр. Обгорілий Ікар. Кастрований Уран. Хто далі?
— Я здобув інформацію за твоїм номером. Маєш чим записати?
— Запам’ятаю.
Він сповістив її про ім’я й координати таємничої співрозмовниці Арно Шаплена. Нічого вони їй не казали, та її наче струмом пронизало. Вона подякувала Ле Козові, схвильована тим джерелом тепла, до якого було п’ятсот кілометрів.
— Як мені з тобою зв’язатися?
— Ніяк. Сама впораюся.
Запало мовчання. Ле Коз не знав, що ще їй сказати. Анаїс повісила слухавку, щоб не заплакати. Обернулася до наглядачки і попросила, щоб та дозволила їй скористатися часом, який лишився, для прогулянки. Тітка зітхнула, зміряла її поглядом, а потім, згадавши, певне, що й Анаїс із поліції, попрямувала у двір.
В Анаїс усе аж палало всередині. Нова зачіпка з дагеротипами підбадьорила її. Вона не тямилася від того, що сидить тут за ґратами, коли у справі з’явився новий слід. Може, він і ні до чого. А може, і виведе кудись… Вона знала тільки одне: цей слід буде тільки для неї. Соліні вона його не віддасть.
Її думки урвав галас, що долинав знадвору. Наглядачка допіру відімкнула останні двері. Балакаючи, бранки вешталися двориськом, поміж клаптями скопаної землі, баскетбольними кошиками і бетонним столом для пінг-понгу. Та ті декорації нікого не могли ошукати. Поле зору обмежували мури, колючий дріт, кабелі. В’язні мали невеселий вигляд. Похилі, опецькуваті постаті. Змарнілі обличчя, наче держаки ложок, заяложених і зачовганих від тривалого вжитку, так загострилися, що стали мертвотні. Крижаний вітрюган, здавалося, розносив по всіх усюдах затруєне повітря камер, дух в’язничної їжі й замурзаних тіл.
Вона застромила руки до кишень і знову стала офіцером поліції. Стежила за гуртами, за парами, за самотніми особами і шукала придатну ціль. Бранки ділилися на дві категорії, і з їхніх облич, постави і ходи видно було, до якої вони належать. Загонисті тварюки й переможені шмати. Урешті вона попрямувала до чотирьох магрибок, які нітрохи не скидалися на жертв помилки правосуддя. Запеклі молодиці, з яких в’язниця ще не висмоктала всенької снаги. Хоч їм ще сидіти та й сидіти, проте їхній шал ніколи не вщухне.
— Здорові були, дівки.
У відповідь похмура мовчанка. Жодна й не поворухнулася. Тільки очі сяйнули чорним зблиском, так само шорстким, як і асфальт у них під ногами.
— Мені треба мобілу.
Жінки перезирнулися й зареготали.
— Може, тобі ще й паспорти показати?
Новини тут линуть швидко. Усі вже знали, що вона поліцайка, тож ненавиділи її й уникали.
— Потрібно надіслати повідомлення. Заплачу.
— Скільки, лярво?
Перемови провадила одна з-поміж них. З-під розстебнутої куртки виглядала проста футболка, і крізь виріз у ній видніли розлючені дракони на грудях і маорійські татуювання на шиї.
Вона й не збиралася шити їх у дурні.
— Поки що ніскільки. Грошей чортма.
— То катай відсіля.
— На волі я стану вам у пригоді. Я тут ненадовго.
— Усі так кажуть.
— Авжеж, але тут тільки я з поліції. А поліцаї довго не сидять.
Напружене мовчання. Мандрьохи покрадьки перезиралися. Ідея потроху перетравлювалася в їхніх мізках.
— То й що? — запитала дракониця.
— Знайдіть мені мобілу. Коли я вийду відсіля, то щось для вас зроблю.
— Ага, срать я на тебе хотіла! — сплюнула та.
— Ти, квіточко люба, сери на кого хочеш, тільки такої нагоди більше не буде. У тебе. У твого чоловіка. У кого завгодно. Я тобі присягаюся, що як вийду, то відразу ж побалакаю з суддями, прокурорами і поліцаями.
Запало ще важче мовчання. Вона майже чула, як риплять коліщата в їхніх мізках.
