Три тисячі смертей - Радій Володимирович Радутний

— Оце, просто перед вами, — і є так звана "бочка", — повчав обох тим часом Дізфайндер. — Головний вхід сховано у тому рівчаку за бруствером, а запасний — ота будочка зверху. Десь поруч із будочкою мають бути виходи вентиляції, а трохи далі — вихлопні труби дизелів.

— Бачу... — пробурчав Піт, повертаючи трубу ліворуч. Знову посипалась суха руда глиця, Гонщик обізвав дерево спорохнявілою палицею, місцевість — болотом, а країну — шайзеландом[8].

— Наскільки я зрозумів, саме у ту вентиляцію ти хочеш запхати свої іграшки?

— У ту...

— Ну... тобі видніше. Далі он дивись. Якраз за бочкою — казарма, а з-за неї трохи видно штаб дивізії. Ото його й треба накрити в першу чергу — ну, це просто. Це навіть я вмію.

— Ага... як пару років тому, — Моше пирхнув, а Дізфайндер на хвилину затнувся й одразу перейшов до справи.

— Далі, комунікації йдуть з бочки до ЗКП та до передавального центру — отже, їх теж треба... того.

— Угу... — Піт нарешті відірвався від окулярів й запалив цигарку. — Добре, з цим ясно. Пішли за формою.

— Краще ввечері, — попередив Дізфайндер. — По-перше, всі вже понапиваються, а по-друге — більше шансів застати когось удома.

— Ну ввечері, так ввечері, — знизав плечима Сапер. — Один чорт.

БОСи — будинки офіцерського складу — теж зовсім не змінилися за ті роки, що Дізфайндер останній раз мав нагоду на них подивитись. Такі самі акуратні асфальтовані або посипані пісочком стежки, чисті газони й необдерті стіни, такі самі похмурі солдати з мітлами, лопатами та ношами для сміття, матусі з дітьми у колясочках — дивна річ, але така остогидла колись картина, викликала в Дізфайндера мало не ностальгію. Утім, тривало це доти, поки серединою вулиці не пройшовся товстий майор й не почав дорікати солдатам: у того мітла погано мете, у того за лопатою сміття залишається, у третього папірець з нош упав. Юр сплюнув й стиха вилаявся.

— Нічого не змінилось.

Ранні в тутешніх місцях сутінки впали на землю раптово й водночас непомітно — тілько-но хмари на заході палали червоним сяйвом — й враз все навкруг стало сірим й ще похмурішим, аніж удень.

Жертвою вибрали перший під'їзд першого ж будинку з боку лісу — жителі його, мабуть, особливо пишалися гарним краєвидом з вікон — що ж... тепер цей краєвид мав зіграти не на їхню користь.

Двері, як і казав Дізфайндер, виявились фанерними.

Першим у кімнату залетів Піт, сухо тріснули два постріли, потім почувся дитячий зойк — й ще один постріл. Гонщик не встиг навіть прицілитись. Власник квартири — ще молодий, білявий чоловік застиг на дивані, жінка лежала біля його ніг на підлозі, а дівчинку років п'яти-шести відкинуло аж до стіни.

Дізфайндер акуратно прилаштував на місце вибиті двері.

Чоловік виявився капітаном — але чомусь не з гарматами на петлицях, а з "жуками" зв'язківця.

— Нормально, — махнув рукою Дізфайндер. — Хто там буде додивлятись.

Розмір виявився трохи замалим на Сапера й завеликим для Гонщика, Юр закопилив губу — "пхе, малувато для мене капітана" — але форму все-таки натягнув.

У квартирі навпроти жив невисокий товстий прапорщик. Судячи з батареї порожніх пляшок на кухні та засмальцьованого, аж лискучого кітеля, з родиною в нього не дуже склалося. Та й форма його нікому не підійшла і не сподобалася, тож найманцям довелося продовжити свої пошуки.

Квартира номер два порадувала Гонщика — за кілька хвилин він вже був новеньким, аж сяючим майором. Раптом Дізфайндер посміхнувся й максимально делікатно пояснив, що майор з таким семітським типом обличчя в російській армії може трапитись хіба що в тиловій службі армії, але ніяк не в ракетній дивізії; Моше форкнув, як розгнівана кішка, й сказав, що має тепер ще одну причину не любити шайзеланд.

Форма для Сапера знайшлась аж на третьому поверсі, коли Дізфайндер вже втратив надію знайти щось підходяще, а Гонщик почав непокоїтись із приводу патронів. Піт став підполковником, а ще через пару квартир знайшли старлейську форму для Калібра.

— Будемо сподіватись, Ганс не образиться, — посміхнувся Моше. — А якщо почне скандалити, відкрутимо до біса ще дві зірочки... з кожного боку.

Плац вже спорожнів, і двійко офіцерів з дипломатами не викликали ні в кого ані найменшої підозри. Днювальний на вході в будинок штабу ліниво віддав честь, вартовий на першому посту теж зробив вигляд, наче став струнко, черговий — ще один старший лейтенант за скляною перегородкою — навіть не підвів голови, аж поки Моше не наставив на нього пістолет.

— Нам би таку армію, — звично вже пробурмотів Гонщик, натискаючи спуск.

Скло луснуло, засипавши бідолаху гострими друзками.

За кілька хвилин луснули вікна у всіх навколишніх будинках, а половина будівлі штабу повільно посунулась униз, поховавши під собою таємницю двох вже не існуючих "дипломатів".

— Ну що ? — Дізфайндер демонстративно помахав наручним годинником перед носом Калібра. — Скільки хвилин пройшло.

— Ну, п'ять... — похмуро пробурчав Ганс.

— Скільки з тебе пива?