Три тисячі смертей - Радій Володимирович Радутний
— Нічого не змінилося, — знизав плечима Дізфайндер.
— Країна така.
Утім, ще через кілька годин він визнав, що трохи перебільшив. Великі міста американізувалися. Піт гордо задер носа, коли джип проїхав під цілою гірляндою реклам та вивісок.
— Цивілізація! — задоволено проголосив він, повчально задерши пальця вгору. — Ще півсотні років ...
— Якщо джапси та китайці не доберуться сюди першими, — остудив його запал Гонщик. — Все ж таки ближче.
Сапер пирхнув, але нічого на те не відповів.
Дізфайндер жадібно озирався на всі боки, оглядаючи місцевість, кілька разів тицяв Ганса ліктем у бік:
— Он у тому будинку колись розстріляли царську родину... а це обласний академічний театр... а тут я колись дівку зняв, й он у тому скверику трахнув... чорт, як все змінилося... А втім...
На пожвавленому перехрестку до них замахав жезлом товстий старшина — Дізфайндер вийшов йому назустріч, ще здалеку протягуючи зелену купюру. Старшина віддав честь й демонстративно розвернувся спиною.
На виїзді з міста чергували ще два пости — в шоломах, бронежилетах й з автоматами. Джип вони провели підозрілими поглядами, але не зупинили, Дізфайндер полегшено зітхнув й випустив руків'я своєї "Беретти".
— З цими могли й не домовитись, — пояснив він.— Бачите, два пости з різних служб. Наглядають більше один за одним, аніж за дорогою.
Калібр посміхнувся, Сапер зачудовано покрутив головою й лише пес осудливо гавкнув.
— Це все через ту дірку в склі, — вилаявся Гонщик. — Дуже вже вона схожа...
Він не договорив, але всі й так прекрасно зрозуміли, на що схожа та дірка.
Ліс почався одразу за містом, ще кілометрів за десять закінчився асфальт, й на цей раз дорога виявилась вкритою не гравієм, а товстим шаром пилу.
Моше лаявся.
— Дякуй Богові, що не восени їдемо, — заспокоїв його Дізфайндер. — Тут би такі баюри були... трактори застрягають.
Втім, ще через пару кілометрів джип в'їхав-таки у величезну, вочевидь, непересихаючу навіть у спеку, баюру; забуксував, ревонув двигуном, мало не застряг — у салон крізь щілини в дверях полилась брунатна рідина — але видерся й вже не так упевнено попростував далі.
На цей раз лаялись усі.
— Ніколи тут нічого не зміниться, — кинув Дізфайндер Саперові. — Ні через півсотні років, ані через тисячу. Країна така.
— Подивимось, — прогарчав Піт. На цей раз у його голосі вже не відчувалось упевненості.
Звичайно, жодних вказівників на дорозі не виявилось, та й дорожні знаки давали настільки дурні вказівки, що Гонщик вже й не хотів звертати на них увагу, але час від часу все-таки реагував:
— Ну що вони собі думають! Ну який дурень зможе гнати тут зі швидкістю "вісімдесят"! Ну...
Велика вантажівка захисного кольору з будкою в кузові промчала поруч із джипом, обкурила його цілою хмарою пилу та сірого вихлопу й, підлітаючи на півметра на кожному виямку, зникла за поворотом. Моше провів її розгубленим поглядом.
— Боже мій, — Сапер теж роззявив рота. — Справжній "Студебеккер"!
— А от і ні, — авторитетно заявив Дізфайндер. — Це оригінальна радянська розробка.
— Бре...
— Сам ти бре. Відрізняється вона багато чим, наприклад, метричними різьбами й написами на приладах російською мовою. І називається інакше. І випускається ще й досі.
— Здуріти можна. У нас така реліквія знаєш скільки коштує?
Сапер рота закрив, але головою крутив ще довго.
— То ще дурниці, — заспокоював його Юр. — Ти ще радянських легковиків не бачив. І літаків. А про приймачі й магнітофони я взагалі мовчу.
— Так-так, — пробурчав Гонщик. — Треба буде після цієї роботи запропонувати свої послуги комісії з авторських прав. Чорт, навіть Китай ліцензії купує.
— До речі, — перебив його Дізфайндер. — Ти помітив, хто сидів за кермом тієї машини?
— Ні, а що?
Всі насторожились, і навіть собака нашорошив вуха.
— Солдат. І їхав він у тому ж напрямку, що й ми.
Запала тиша.
— Аг-га, — вимовив Ганс після паузи. — Здається, приїхали?
— Майже, — блідо усміхнувся Дізфайндер.
— То може наздоженем? — одразу ж пожвавішав Калібр..
— На біса?
— Ну як... вони нам дорогу вкажуть..
