Три тисячі смертей - Радій Володимирович Радутний

Хлопець, як почув про героя — мало не луснув.

— Я, — каже, — збігаю! Я й не втомився зовсім!

Забили ми йому в мішок ще одного вогнегасника — помчав. Годину нема... півтори... турбуватись почали. Коли з'являється. Ледве на ногах стоїть. На плечах мішок — із нього завбільшки.

— Доніс, — шепоче... й падає.

Тут уже й ми полякались. Привели його до тями, спирту налили трохи... Мішок розкрили — а там шлак з кочегарки... кілограмів вісімдесят.

Джип знову хитнувся так, що мало не зіскочив в кювет — щоправда, канави тут уже були чисто умовні.

— Отже, витримав він те все. Прийшов до тями, ми всі в коридорі вишикувались, й командир урочисто так каже:

— За героїзм і мужність... проявлені під час бойового чергування... рядовому такому-то.... оголошую... подяку!

Хлопець груди випнув, як Доллі Бюстер[5], й затинаючись від гордості, видав:

— Служу... Радянському... Союзу...

Я сам аж розчулився. Коли дзвонить трохи пізніше Міхалич.

— Що ж ви, — каже. — Ще раз бійця не прислали? Я вже йому ще один вантаж з монолітами наготував...

— А що, — питаю, — за вантаж?

— Та повен мішок цуценят!

Моше акуратно зупинив машину, впав головою на кермо, й сміявся кілька хвилин. Всі інші теж покотом качалися на сидіннях. Поруч прохурчала якась вантажівка, товстий водій висунувся у вікно, посигналив веселим пасажирам й погнав далі.

Заночували в невеличкому мотелі в такому ж невеликому місті — його назвою ніхто так і не поцікавився. Вже у номері Гонщик кілька хвилин почаклував з кишеньковим GPSом[6], щось порахував й заявив, що завтра до вечора доїдуть. Сапер знизав плечима.

Завтра — то й завтра.

Уночі сигналізація джипа пару разів бібікнула й один раз гавкнув Сапер — для місцевих злодюжок цього вистачило, щоб залишити машину на місці, ще й неушкодженою.

Наступний день почався сірим, як осінній туман, світанком, похмурим буркотінням затяганої офіціантки й позавчорашніми котлетами на сніданок. Калібр, що снідав по-європейськи — кавою з булочками, спочатку сміявся, потім ковтнув кави й скривився так, що настрій інших одразу покращився. Собака Сапер від місцевого аналогу м'яса спочатку відмовився, потім уважно поглянув на господаря, заскімлив й кістку обгриз.

Все ще незадоволено кривлячись, найманці посідали в джип, підзаправились місцевим, явно розведеним бензином — якби машині не судилося коротше життя, через сто тисяч кілометрів довелось би знімати кілограми нагару — й рушили далі.

— Як вони тут живуть, — Моше буркотів, наче ветеран Наполеонівської гвардії[7]. — У нас би в цю забігайлівку ніхто вдруге не заїхав.

— А інші такі самісінькі, — заспокоїв його Дізфайндер. — І харчі там такі самі. І бензин скрізь розводять, та ще й не гасом, як тут, а водою.

— Хіба таке можливо? — здивувався Калібр.

— Ще й як, — засміявся Піт.. — У нас в Брукліні...

Він затнувся, й поспіхом висловив надію, що коли-небудь тут все зміниться.

— І не сподівайся! — на цей раз засміявся Дізфайндер. — Я тут останній раз був ще за радянських часів — й що ти думаєш? Ставлю всю свою пайку проти ящика пива — упродовж наступних ста кілометрів ми зустрінемо ще одного перекинутого трактора, щонайменше десять повій і кількох п'яниць на узбіччі. І ще добре, якщо не поламаємо передній міст на якійсь колдойобині посеред асфальту.

— Приймаю! — зрадів Гонщик. — Дурнем треба бути, щоб не спробувати.

Через годину Моше похмуро зупинив джип біля придорожньої забігайлівки. Фасад будиночка був дбайливо пофарбований, але впритул до бічної стіни прилягав такий обдертий й навіть трохи обгорілий сарай, що одразу було зрозуміло — фарба тут дорога. Так само похмуро Гонщик зайшов усередину, за кілька хвилин ледь просунув у вузькі двері ящик з "Bear Beer", й так само мовчки кинув його на заднє сидіння.

— Ось будеш ти в нас, — похмуро пообіцяв він усміхненому Дізфайндеру. — Ось там ми позакладаємось. На араб'ячі вуха.

Ще за годину дорога закінчилась. Трапилось це так несподівано, що Калібр, який цього разу сидів за кермом, ледь устиг загальмувати. Сапер вийшов на узбіччя, трохи потупцяв й почухав потилицю, Гонщик у цей час сторопіло гортав атлас й звіряв його з GPSom. Атлас переконливо доводив, що асфальт має тягнутись ще кілометрів двісті, потім кілометрів тридцять бетону, потім знову асфальт... Моше вийшов з машини й недовірливо потицяв черевиком розсипаний гравій.

Звичайно, їхати такою дорогою зі швидкістю більшою за сорок кілометрів на годину годі було й мріяти.

Дізфайндер сидів й стиха посміювався.

— Welcome to Russia, — пробурчав Гонщик, злісно сплюнув на гравій й хряпнув дверима.

Через п'ятдесят кілометрів гравій закінчився, але