Місце під зорями - Анні Кос

Він боровся не за це. Він взагалі не планував, що буде так.

Але його мрії виявилися черговим маренням. Туманом, якому суджено було розтанути з першими променями сонця.

І навіть розуміння, що, мабуть, і серед хольдингів поступово з’являються ті, хто вимушено призвичаївся до життя пліч-о-пліч з кочівниками, не полегшувало Талгатове розчарування.

— Мій хане, хай будуть ваші дні на землі вічні, термінові звістки.

Дзвінкий молодий голос відірвав Талгата від невеселих роздумів. Посеред тронної зали, де Талгат сидів в повній самотності, якщо не зважати на охоронців, застиг молодий сотник із народу ойра. Хан смутно пригадував, що молодик командував сотнею воїнів, які мусили стежити за південними дорогами.

— Говори, якщо прийшов.

— Мій хан, — ойра опустився на одне коліно, — хольдинги виступили в похід і вже пройшли кордон, — він схилив голову.

Талгату раптом стало спокійно і легко.

— Ну, отже, і думати тепер нема про що, — тихо сказав він сам собі, а потім додав голосніше: — Я особисто зустрінуся з дочкою Каніта і знищу цю дурну дівчину раз і назавжди. Вб’ю власними руками, нехай її голова прикрасить мій спис.

— Мій хане, — голос сотника опустився від хвилювання. — Хольдінгів очолює не Йорунн, дочка Каніта. — Хан здивовано завмер, й страшна, але неймовірна, підозра боляче вколола його в серце. Ойра важко проковтнув клубок у горлі й додав: — Військо веде конунг Лід.

Повисло мовчання. Обличчя Талгата посіріло, губи набули нездорового синюватого відтінку. Хан різко смикнув багато розшиту тканину халата біля шиї, бо повітря забракло. На підлогу різноколірним розсипом бризнули намистинки: золоті, бірюзові й червоні, наче кров.

— Повтори, що ти сказав! — хрипко зажадав він.

— Військо веде конунг Лід. Він живий, здоровий та сповнений сил. Його впізнали мої люди, та й на стягах піднято символ вінця Хольда, королівський знак, а не ластівку, яку носять родичі конунга. З ним понад десять тисяч вершників і, можливо, це тільки передовий загін. 

— Пішов геть звідси, — Талгат раптово зірвався на лютий крик. — Геть! Геть звідси! Усі геть! Зрадники! Геть! Геть!

Молодий воїн поспішив виконати наказ, слідом за ним кинула свої пости охорона. Великий Хан зовсім втратив контроль над собою. Він перекинув власний розкішний трон й розшиті південним оксамитом сидіння для нойонів, а потім вихопив з піхов вигнутий меч і взявся трощити все, до цього міг дістатися: столик із вином та кубками біля підніжжя трону, лавки для відвідувачів, закріплені на стінах стяги й зв’язки списів та навіть дерев’яні опори, що тримали склепіння. З його вуст злітали безтямні погрози, прокльони та благання до предків, аби ті обвалили небо на голови ворогів. Та з кожною хвилиною його рухи ставали дедалі важчими, а слова — все більш нерозбірливими й тихими.

Нарешті, змучений і знесилений, він опустився на підлогу посеред розгромленої зали й, закривши обличчя руками, заплакав уперше в житті.