Будні феодала - 1 - Олег Говда

— Тримай…

Гаманець із двома тисячами ліг на стіл між нами.

— Купуй усе, що потрібно. А буде мало — дай знати. Я не багатій, але ще кілька сотень знайду.

— З тобою приємно мати справу, отамане Антоне. Тоді займайся своїми справами, а я пішов до крамниці. Мене не шукай. З міста виїжджатимеш — сам наздожену.

«Козак Мамай приєднався до загону».

І що там у нього в уміннях? Ого! Це я вдало гроші вклав. З таким медиком навіть серйозні рани дрібниця. Мертвого не воскресить, але напівмертвого на ноги підніме.

От і славно, можна і до хлопців. Он, як крутяться та в мій бік поглядають.

— Ну що, браття, заморили хробака?

— А що, ми вже виступаємо? — запитав Цепеш. — Куди тепер дорога стелиться?

— Далі. Аж на Запоріжжі. Але не для всіх… Точніше, ні для кого з вас, — і поспішаючи попередити можливу суперечку, вийняв з-за обшлага рукава королівську грамоту. Простяг Цепешу, будучи впевненим, що якщо хтось у загоні і вміє читати, то це він. — Дивись сюди та іншим скажи.

Цепеш швидко пробіг поглядом зміст і шанобливо присвиснув.

— Вітаю… А вам, друзі, маю повідомити, що наш командир отримав у спадкове володіння село Полісся.

Запорожці відреагували мляво, їм селища без потреби. Візки в коло поставили, ось тобі і дім, і фортеця. Натомість Четвертак із П'ятаком і Федотом радості не приховували. Закричали на всю міць луджених горлянок.

— Слава! Слава!

— Тихіше ви, Єрихонські труби, — я на вигляд скривився, хоча, чого там приховувати — приємно. — Це тільки пергамент із печаткою, хоч і королівською. До них ще руки потрібні й голова… насамперед. Саме через це нам і доведеться розлучитися на якийсь час.

— Ми слухаємо, батьку. Наказуй…

— До Полісся доїдемо разом. А далі я тільки з Мамаєм вирушу.

— Умовив все-таки характерника, — не дуже зрадів Цепеш.

— Так, переконав. Розумію, слава про нього різна ходить... Не кожному по плечу. Але, коли його вміння ваше життя врятує, самі ж подякуєте.

— Ми про це знаємо, батьку, — погодились запорожці. — Давай далі, що за докука така, що нас у селі залишити треба?

— А для того, щоб із села фортецю неприступну зробити. Самі селяни і за сто років не впораються. Зате з вами… — почав демонстративно загинати пальці. — Найкращий у московському царстві стрілець. Капітан міської варти та потомствений вельможа. Запорожці… Мої найкращі учні… Думаю, вам це завдання цілком під силу. Я постараюся обернутися якнайшвидше, з тим дорученням, що від воєводи отримав, але раніше ніж за місяць ніяк не впоратися. А ви за цей час із села, якщо не фортецю, то острог напевно зробите. Заодно, в окрузі порядок наведете, щоб усім, кого доля під ноги кинула, вигідніше було не в лісові таті подаватися, а до нас у Полісся переселятися в підсусідки.

— Зрозуміло… Це щоб, коли раптом король передумає, то відібрати у нового господаря село було важче, ніж подарувати? Вірно міркую? — усміхнувся Цепеш.

— Саме так, Владе. І я дуже на вашу допомогу у цьому розраховую. Зокрема, на те, щоб ти продовжив вишкіл сільської міліції.