Будні феодала - 1 - Олег Говда

— Добре… — допоміг підвестися. — Я зрозумів. Зроблю, як просиш. Біжи додому, скажи Федоту, нехай збирається. Прощатиметеся? Довго чекати?

Молодиця знову почервоніла, але погляду не відвела. Навпаки, навіть блиснула в них смішинка.

— Вже попрощалися, пане. Чекати не будеш. Он він коня веде.

Твою ж червонопрапорну та легендарну! Ні, не народився ще чоловік, здатний зрозуміти це дияволове насіння. Коли вірити, коли сумніватися? Але нехай, борг платежем червоний. Таку енергію гріх не використовувати у мирних цілях.

— Ну, тоді, іди до Михася, скажи: я призначив тебе ключницею. Поки повернемося — щоб кожне зернятко в коморах перерахувало. Особисто своїми руками. Вчися і звикай. Як у Поліссі фортецю поставимо — за провізію для гарнізону будеш відповідати.

Молодиця розплющила очі і здавлено охнула, а я задоволено посміхнувся.

Отак, красуне. Якщо я не можу зазирнути в твою чарівну голівку, щоб зрозуміти, що вона замишляє насправді, то стриножити в моїй владі. Тепер у тебе часу не те що на скоромне, на сон не залишиться. Повернемося з походу — Стрілець мені поклони бити стане, щоб жінка знайшла час удома заночувати.

Одне погано... Поки обіймав Настуню і не тільки в очі їй заглядав, коли зверху вниз дивишся, само так виходить — зрозумів, що настав час і про свої потреби подумати. Воїнам моїм простіше — дівок у селі вистачає. Навіть Цепеш, здається, придивився собі когось. А мені не пасує, не по чину. Не пре, загалом. Інше виховання, мля…

Справжні шляхтичі право першої ночі безвідмовно виконують, не кривлячись, мені ж, бачите, почуття подавай. Або хоча б елементарний потяг. А «veni, vidi... usus» — не мій стиль. Можу, але не хочу. Висновок? Вип'ємо за те, щоб наші бажання якнайшвидше співпали з нашими можливостями.

Запитання: де шукати точку дотику?

Відповідь: а фіг його знає, але не в Поліссі, це точно.

Висновок: по конях. Глядиш, і підвернеться щось варте зусиль.

— Чого похмурий, отамане? — Мамай з'явився поруч зовсім нечутно. — Задумався так, що ми зі Стрільцем уже звати тебе втомилися. І махали, і свистіли, а ти застиг на місці, як обісра… цеє… наче скам'янів. Я й вирішив підійти, мало чого трапиться з людиною може, після розмови з відьмою.

— З ким? — закліпав я здивовано.

— З відьмою, — цілком серйозно відповів характерник. — Я думав, що ти знаєш?

— Ще краще. А Федот знає?

— Не впевнений. Та Стрільцеві й без потреби. Вона чоловіка не скривдить, сама кого за нього хочеш на шматки порве. Але в похід не бери. Що б не обіцяла, все одно не бери. Уся її жіноча сила біля хати, а в степу толку не буде. Тільки зайвий тягар.

Характерник говорив серйозно, без тіні насмішки. Як досвідчений воїн із отаманом. Таким же тоном і поважністю він міг обговорювати запас провізії чи стан підков.

— Я зрозумів тебе, Мамаю, дякую… — у тому сенсі, що ні фіга я не зрозумів, але якщо характерник до цього так спокійно ставиться, то й мені панікувати нічого. Подумаєш, дружина у Федота відьма. Усі вони… одним миром мазані. Особливо після того, як власним осередком і чоловіком обзаведуться.

— Настя залишається в Поліссі. Виїжджаємо тільки ми втрьох. У тому сенсі, що годі ляси точити — час у сідло... До Запоріжжя шлях не близький.