Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Дотик до її м'якої шкіри пробуджував щось у ньому, і то навіть не був сексуальний потяг, то було щось більше, може ніжність?

Але що б то не було, він з подивом зрозумів що милується нею, її шкірою без жодного недоліку, її маленькою майже дитячою долонькою.

Лисиця спочатку не повірила у те що діється. За все її довге життя лише два чоловіка прагнуло її кохання і ті не були позбавлені вад, іноді фатальних для них же. Ітан з одного боку не прагнув від неї кохання (хоча вона і бачила як стрімко змінюється його ставлення до неї) але(!), він був першим, так, першим, хто не прагнув володіти нею немов річчю, не намагався ґвалтувати, не бив, не намагався вбити це незрозуміле створіння, потвору в образі людської жінки.

Не кожного разу вона виходила із тих протистоянь переможцем... а інколи навіть гинула… та кожного разу поверталась до життя.

Лисиці знають як обманути смерть, хоча вдається це лише одній із тисячі.

Та цей хлопець, він вже майже закохався у неї, що дивно, вона в нього теж…

Перший, кому закортіло просто потримати її за руку, легко, ніжно водити по ній самими подушечками пальців немов вивчаючи долоньку. Він навіть не розплющував очі… може уявляв собі образ на основі тактильного відчуття?

Хто б міг подумати, що за чотириста років її серце розтопить такий простий жест?

Рена сама собі дивувалась а тоді відповіла на його дотик своїм, теж вивчала його долоню самими подушечками пальців. Цю грубу, трохи шершаву шкіру усіяну мозолями від важкої роботи на звалищі, вона мацала його пальці, його нігті, волосся на тильній стороні долоні аж поки їх пальці не сплелись і дві руки не зімкнулись немов у замок.

Дивна, досі нечувана насолода пройшлась мурашками по спині дівчини і у той момент вона ладна була визнати, що її почуття до цього хлопця набагато більші аніж просте бажання володіти.

Що до Ітана? Його почуття були набагато більш поверхневі у цій ситуації, йому ще важко було прийняти що він милується нею, що вона йому дійсно подобається, він боявся поглибити свої почуття, дати їм волю, заперечував їх. Опирався сам собі хоч і розумів – то марно.

Вони так і поснули у цю ніч: голі, тримаючись за руки, сплівши їх у замок, він на спині справа від неї, вона на животі зліва від нього.

Прогрес у тренуваннях йшов швидко, Ітан навіть почав думати що якось надто легко йому дається навчання.

Він познайомився з Лаваром - духом людини але наче обрісшою корою і ставшою деревом. На відміну від Атроса він був мовчазним і кремезним, та коли вже розкривав рота то говорив повільно і розкотисто. Він розповів юному перевертню, що за старих часів нелюди і люди поклонялись йому, це колись був друїдський храм, він сам був колись могутнім деревом - серцем неметону[1], друїди співали пісні а вовки вили для нього, жінки танцювали босими на цій землі, Ренин танок нагадав йому ті давні часи і Лавар сумував.

Ітану було дивно, хіба не був той танок більше тижня тому?

Та він не став питати того у голос, Атрос наче почув його думку і відповів замість гіганта. Мовляв, Лавару тисячі років а помер всього одне тисячоліття тому, та вже і коріння його згнило давним давно.

- Так, - пояснював, він. - Духи не помирають але рідко коли духи народжуються з нічого. Лавар був дубом від народження а став локальним божеством для тих, хто йому поклонявся. Їх віра надала йому сили, породила серед волокон свідомість і зрештою погубила. Поклонники Єдиного вирубали рощу під самі корні, то була їх боротьба з язичниками, тоді-то з`явились на світ два духа - Лавар, кремезний напівдерев`яний чоловік і дерево, яке ти зараз бачиш у центрі звалища.

Ітан промовчав, бо поки не бачив його.

Незнамо чого, Лавар пообіцяв дати ведмежаті сил для двобою з собою у цю повню, лише нагадавши хлопцю наскільки та близько.

День Х настав.

Ніяких тренувань не було, вся робота припинилась.

Ітан ще з ранку сидів над тарілкою гречки з м`ясом і не міг запхати в себе ні ложки. Зробився параноїком - боявся що поклик пройшов непоміченим, боявся що, як потім виявиться, замість ложки гречки він жував чиюсь руку. Не один раз він перевіряв чи справний замок у плавильні, наскільки там міцні двері і стіни.

Його зрубане плече розболілось настільки що він був ладен кидатись на побиті життям кузови машин а це ж ще навіть не був вечір.

Рена намагалась зробити вигляд ніби вона чимось зайнята, та що там, вона навіть порізала на дольки помідор до Ітанової каші. Ходила по звалищу, ніби перевіряла щось, вдерлася на дах плавильні, типу мала перевірити чи він теж достатньо міцний для цього ведмежати. Але насправді вона лише робила вигляд, бо їй не подобалось як Ітан себе накручує, або як з обіду він почав чіплятись до неї. Питати про все і про нічого, та, котру раніше він критикував за брак знань враз зробилась експертом у арктантропії.

Сама вона вміла себе контролювати, мала багатий досвід і довге життя, але не могла допомогти Ітану. По-перше, попри схожості їх трансформації дуже відрізнялися. По-друге, поки ведмежа не дійде до того сам, нічого не навчиться.

Близько сімнадцятої години Ітан зник, лисиця знала куди, він вже був у плавильні. Що ж, мала час перепочити.